**7 липня.** Не може бути… Простий збіг. Але й імя Андрій. По-батькові та прізвище інші. Хоча, якщо усиновили міг змінитись усе. Довго дивилась на його фото, намагаючись розгледіти у рисах щось знайоме.
Кадрова відділу міськради оформила документи на нову працівницю, потім дзвонить:
Інно Андріївно, зайдіть! Ваша нова підлегла.
Завгосп увійшла, оглянула жінку літнього віку:
Ви нова прибиральниця?
Так.
Я Інна Андріївна, керівниця господарства. А вас?
Віра побачивши пильний поглід, додала: Олексіївна.
Піду, покажу ваші обєкти, вийшли з кабінету. Відповідатимете за третій поверх
***
Віра раділа: робота в мерії стабільно, вісім тисяч гривень плюс премії. «До пенсії два роки, а тут можна й після залишитись. З Дмитром легше житиме. Діти вже свої, розїхались. Ой, а як мера звати? Соромно, якщо запитають!» На першому поверсі був стенд із керівництвом. «Потім подивлюсь.»
Повертаючись з обіду, вона зупинилась біля фотографій: «Андрій Борисович 1983 рік народження».
О, так він молодший за мого Дмитра! аж відчула, як похололо всередині. Андрій?! 1983-й?
Обернулась, прочитала дату: **7 липня.**
Оце збіг Імя те саме. По-батькові й прізвище інші. Але ж усиновителям дозволено міняти все.
Дивилась на портрет, шукаючи у посмішці, у погляді себе.
***
Робота забрала думки. Вдома розповіла зятю, він мовчки кивнув, пішов дивитись футбол. Вона у свою кімнату.
Жили вони у великій «трьохкімнатці», а дитини вже давно свої родини мали. З Дмитром спали окремо вже рік. Лягла, а в голові молодість. І таємниця, яку ніколи не відкривала.
У неї був син. Андрій. Їй девятнадцять, гуртожиток, голодні дні. Витримала півроку віддала в дитбудинок. Потім вийшла заміж, народила доньок. Про минуле не питали.
Дівчата виросли: одна у Львові, друга у Києві. Сама Віра двадцять років працювала завгоспом на заводі, поки той не закрили. Подружчина дочка допомогла влаштуватись у мерію.
І ось тепер мера звати Андрій. Народився того самого року. Вона не жалкувала про життя, але часто думала про сина. Хотіла знати, чи добре в нього.
***
Через кілька днів вона прибирала поверх, коли зявився мер. Він кивнув їй, проходячи повз. І раптом перед нею постало обличчя Віталія того хлопця, якого колись кохала. Він був жартівливим, а вона уявляла його серйозним. І ось Андрій Борисович. Таким він міг би стати
Але Віталій зник, коли дізнався про вагітність. Спершу чекала, потім зрозуміла: втік.
«Невже це він?.. Якби не віддала, чи став би він мером? Але й доньки мої щасливі. Одна лікар, інша вчителька. Сина нема. А якби я тоді не віддала його? Життя пішло б інакше. Але хто зна Може, це просто збіг. У нього ж є батьки. Мабуть, добрі, якщо виховали такого. І навряд чи казали йому правду.»
***
На обіді колега Оля підійшла:
Тітко Віро, у пятницю ювілей Люсі з шостого. З нами? Збираємо по двісті.
Звісно! Віра вийняла гроші.
Тоді приходь о шостій.
***
У пятницю зібрались у вільному кабінеті. Тости, сміхи. Раптом двері відчинились увійшов мер.
Любов Михайлівно, з ювілеєм! подарував коробочку.
Сідайте з нами! запросила Інна Андріївна.
Він сів поруч із Вірою. Вона подала йому салат, ковбасу.
Вона дивилась на нього і знала: це її син.
***
Після того, як мер пішов, Катя, найстарша співробітниця, розповіла:
Знаєте, він усиновлений. Сам дізнався перед виборами. Але нічого не змінилось любить тих, хто виховував.
Віра мовчала. На душі було і тепло, і сумно. Він щасливий. Вона не має права втручатись.
Подумки промовила: *«Не турбуватиму тебе, сину. Але завжди буду поряд.»*
**Життя як річка: минуле не повернеш. Але можна дивитись уперед і знати: десь твоя кров тече поряд.**
