Сон-застереження: історія, що перевернула світ
Оксана займалася солінням грибів, коли раптом почула дзвінок у двері. Її чоловіка, Тараса, не було вдома – він виїхав у справах і прихопив із собою ключі. У хаті, крім неї, була лише їхня донечка Соломія. «Хто б це міг бути?» – пробурмотіла Оксана, витираючи руки й ідучи до входу.
На порозі стояв хлопчик, років десять. Незнайомий. У чистій вишиванці, з рюкзаком за плечима, очі – глибокі, неначе знали щось важке.
«Добрий день, – ввічливо промовив він. – Мені треба ваш чоловік. Він удома?»
Оксана збентежилась.
«Вітаю. Ні, його зараз нема… А навіщо він тобі? Можливо, я можу допомогти?»
«Ні. Лише він. Розмова серйозна.»
Серце Оксани стиснулося. Вона навіть не знала, що відповісти.
«Я зайду пізніше. Коли він зазвичай повертається?»
«То тут, то в дорозі… А ти хто взагалі? Що трапилося?»
«Поки що нічого. Але може трапитися. До побачення.»
Оксана провела хлопчика поглядом. Що за диво? Навіщо її Тарасу ця дитина? І звідки він його знає? Цілий день вона не знаходила собі місця. А ввечері, коли Тарас повернувся, вона одразу розповіла все.
«До тебе сьогодні приходив хлопчик. Років десять. Казав, що тобі терміново потрібно поговорити. Більше нічого не сказав.»
«Що за маячня? Я його не знаю. Може, переплутав?»
«Ні, він упевнено назвав тебе. Говорив, що ти йому потрібен особисто.»
Тарас знизнув плечима й пішов у душ. А Оксану не полишали тривожні думки. Хто цей хлопчик? Може, це… його син? Невідомий, позашлюбний? У Тараса ж були інші жінки до неї… У голові мигнуло одне ім’я – Ярина. Колись Тарас ледь не одружився з нею. Може, вона завагітніла? І не сказала?
Наступного дня вона обережно почала розпитувати:
«Тарасю, а пам’ятаєш ту, з кем ви майже побралися? Як її звуть?»
«Оксанко, навіщо це? Забув і знати не хочу. Ярина.»
«Просто цікаво. Ти про мого колишнього знаєш, а я – про твоїх майже нічого.»
Оксана одразу почала шукати Ярину у соцмережах. Але прізвище, схоже, змінилося, і результатів не було. Залишалося чекати, чи з’явиться той хлопчик знову.
Через кілька днів Тарас повідомив, що їде у справах.
«У сусіднє місто. Ніхто не хоче, а Борисович наполіг.»
Оксана насторожилася. Тарас давно не їздив у відрядження. Чомусь її не полишали слова хлопчика: «Може щось трапитися». Інтуїція кричала – щось не так.
І от, напередодні від’їзду Тараса, хлопчик знову постукав у двері. Оксана швидко запросила його всередину.
«Слухай, скажи мені, що ти хотів передати. Я його дружина. Я обов’язково все розповіду. Як тебе звуть?»
«Максим. Розумієте… Мені мама уві сні сказала, щоб я терміново передав вашому чоловікові – йому не можна їхати. Інакше його не стане.»
«Максиме, що ти таке говориш? Яка мама?..»
«Моя мама померла п’ять років тому. Але вона мені сниться. І завжди попереджає. Бабуся каже, ми з нею зв’язані… Вона дуже любила мене. Я тата ніколи не бачив. А маму – лише на світлинах. Але недавно вона почала часто снитися. Назвала адресу. Попросила сказати тільки йому…»
Оксана мовчала. По тілу пробіг мороз.
«А ти знаєш, хто він для твоєї мами?»
«Ні. Але вона сказала – він не повинен їхати. Ніяк.»
Оксана проводила хлопчика й, зачиняючи двері, відчула, як у грудях росте паніка. У містичне вона не вірила… Але це було надто конкретно.
Наступного дня Тарас виїхав. Оксана намагалася заспокоїти себе роботою. А після обіду – дзвінок.
«Оксанко, не хвилюйся… Зі мною все гаразд. Але… Був дивний випадок.»
«Що?! Що трапилося?»
«Я їхав. Слухав музику. І раптом прямо на дорогу вийшла жінка. Несподівано. Я вивернув кермо, врізався у відбійник… А машина переді мною злітала в повітря. Аварія. Загинули люди… Я мав бути на їхньому місці.»
«Господи…»
«Я не знаю, хто вона. З’явилася нізвідки. І зникла. Але якби не вона – мене б не було.»
Ввечері Тарас повернувся додому.
«Ти не думаєш, що це може бути… та жінка? Максимова мати?»
«Оксано… Це збіг. Якась містика.»
«Ні, Тарасе. Це не збіг. Я відчуваю.»
Наступного дня Тарас сказав:
«Я все згадав. П’ять років тому я йшов повз будинок. Там була пожежа. Люди стояли й боялися зайти. А я не витримав – заскочив у вогонь. Виніс хлопчика. А от його мами вже не стало…»
Вони вирішили піти за адресою. Їх зустріла бабуся Максима.
«Так, він тут живе. Це мій онук. Його мама загинула тоді, у пожежі. Ви його врятували. Я вам так вдячна… Він ніч«Сьогодні вночі мені знову наснилася мама,» тихо промовив Максим, дивлячись у вікно, де пролітала зоря, схожа на сльозу.
