Ми з моїм чоловіком, як тільки розписались, стали жити в його домі. Ну як його. Це дім його батьків, в якому живуть вони, брат чоловіка та, після весілля, я з чоловіком. Будинок дуже великий, тому і місця на всіх вистачить, і варіант був найоптимальнішим, адже ми в той момент чекали на появу нашої любої донечки.
Поки я була вагітною – свекруха біля мене бігала, наче біля золотого яйця. Всяко допомагала, догождала та турбувалась. Ви не подумайте, я теж працювала по дому, готувала їсти, але сильно важкої роботи мені не давали.
Мене дивувало, що чужа жінка так піклується про мене, і що, певно, вона справді мене полюбила як рідну доньку. Ага. Вже! Розмріялась!
Як тільки я народила, свекруха замість того, щоб, як і казав лікар, не навантажуватись та відпочивати близько місяця, давала мені стільки хатніх справ та клопотів, скільки не було в цьому домі раніше.
Кожного дня вологе прибирання, щоб донька не дихала пилом. Готувала на всю родину сніданок, обід та вечерю з трьох-чотирьох страв, бо свекруха так сказала, хоча раніше нічого такого сама вона не робила. І разом ми такого не готували також.
Я ж лише народила. Мене все ще болить і ниє. Ще й дитя на грудному годуванні і потребує, буквально, щохвилинної уваги та догляду. Я втомилась та хотіла трохи перепочити. Тим більше я не наймалась в безкоштовну робочу силу.
Якось я таки наважилась перечити свекрусі, але та сказала наступне:
– Сонце, ти живеш в нашому будинку, прийшла на все готову тут. Тебе ми забезпечуємо та твою дитину. Тож прикрий свого ротика та йди працюй.
Я розповіла все чоловіку, але той сказав, що поки що треба просто слухати його матір, а потім він щось придумає. Що він потім придумає? Коли це потім прийде? Мені важко тут і зараз, а не там десь колись. Що мені тепер робити?… Певно зберу речі, візьму дитину та поїду до мами…
