Червнева історія
Ця історія почалася з того, що дитячі черевики, які моя знайома Олена сушила на підвіконні через відсутність балкона, впали вниз.
— Я ж казала, що так колись і станеться, — буркнула мати Олени, яка часто приходила посидіти з онукою. — Як ти тепер їх дістанеш? Сто разів повторила — не потрібно по калюжах стрибати! Сушити ніде, замінного взуття немає!
— Мамо, та це ж червневий дощ! Так приємно пройтись по воді!
— Цього року червень дуже дощовий.
Олена вихилилася у вікно — на вулиці сіяло сонце, і справді, черевики лежали на балконі внизу.
Це був новий будинок, жили вони тут недовго, і ні Олена, ні її мати ніколи не бачили сусіда знизу. Говорили, що там мешкає якийсь старий холостяк.
Мати з дочкою часто скаржилися на будову будинку: «Ну навіщо тому сусідові балкон, якщо він на ньому ніколи не з’являється? Краще б його зробили на нашому поверсі, а то нам сушити ніде!»
— Іди зараз, подзвони йому. В чому Маринка завтра піде до садочка?
Маринка — кучерява трирічна дівчинка — не дуже засмучувалася через те, що завтра їй ні в чому йти до садка, і намагалася викинути у вікно свого плюшевого ведмедика. Але бабуся вчасно зачинила вікно і погрозила їй пальцем.
Тим часом Олена вже сходила до сусіда.
— Його немає вдома. Як завжди.
Мати Олени відповіла:
— Марічка з першого під’їзду казала, що він працює водієм тролейбуса. Спробуй тепер вгадати, коли він з’явиться — який у нього графік?
— Пізніше ще сходжу, — буркнула Олена.
Увечері вона спускалася знову й знову, але сусіда так і не було вдома. Маринці доброзичлива подруга Олени привезла старі кеди, з яких виріс її син, — на пару днів у садок піде.
Маринка була дуже незадоволена новим взуттям. Але робити було нічого — і наступного дня, і післязавтра Олена з матір’ю спускалися донизу, але сусіда так і не застали.
— Може, він тут взагалі не живе?
— А я бачила в нього вчора вночі, о другій годині, світ горів, — повідомила Марічка з першого під’їзду, яка зайшла по сіль і побалакати. — Я за своїм котом, розбійником, ганялася, ніяк не хотів додому йти.
— О другій ночі? Ми вже спали, — здивовано відповіла Олена.
— А чого ви його вартуєте? Напишіть записку, підсуньте під двері, напишіть, мовляв, так і так, на вашому балконі наші черевики, принесіть, будь ласка, а то ми вас вдома не ловимо.
— Як же нам самі це в голову не спало? Чудова ідея! Не дарма вас обрали старшою по під’їзду!
Так і зробили — написали записку, Маринка теж взяла участь, намалювала внизу мордочку ведмедика: «Це портрет мого ведмедика!». Мати з дочкою урочисто спустилися вниз і підсунули під двері складений листок.
У двері подзвонили того ж вечора.
— Сусід! — скрикнули одночасно Олена і Марина (бабуся вже встигла поїхати додому, Марічка теж попрощалася) і побігли відчиняти.
На порозі стояв дуже високий, зовсім не старий, блакитноокий чоловік. На ньому була форма водія тролейбуса, він привітався і з усмішкою простягнув черевики та іграшку: «Знайшов у себе на балконі, ваше?» — звернувся він до Маринки. Вона кивнула і затріпошила: «А портрет ведмедика ти бачив? Хочеш, покажу свого ведмедика?» Сусід здивувався від такого натиску, мовчки кивнув.
Поки Олена дякувала йому за те, що приніс черевики, Маринка вже тягнула його за руку у свою кімнату, а Олена лише чула уривки її белькотіння: «А у мене тата немає, а мама готує смачне какао!»
— Смачне какао кажеш? Я теж люблю какао, — сусід намагався підтримати розмову. Олена оживилася:
— Може, приготую какао? У мене є фірмовий рецепт. Ви любите з корицею?
— Мені якось незручно, але від какао не відмовлюся, бабуся в дитинстві варила, з тих пір люблю, якраз з корицею.
Так слово за слово, одна чашка какао за іншою, вони просиділи аж до півночі на кухні з сусідом. Вже й Маринка лягла спати, довірливо сказавши на прощання: «Приходь ще, ти нам сподобався», а вони говорили й говорили, Олена і Олексій: про бабусь, про какао з печивом, про те, хто що любить, про дощі в червні, про те, що стати водієм тролейбуса — це була дитяча мрія.
Потім пішов літній дощ, гучний і раптовий, приносячи з собою прохолоду і аромат квітучих під вікном дерев, а Олексій згадав: «Ну, я пішов!»
Олена, прямо як Маринка, сказала: «Приходьте ще!» — ледь не додавши, як і дочка, що він їй сподобався.
Олексій приходив знову й знову. Поки не залишився назавжди.
«Вона йому завжди готує на роботу какао, а це ж я її навчила! І обоє вони люблять гуляти під дощем!» — пошепки розповіла бабуся Маринки Марічці, гуляючи через рік з коляскою, у якій спав братик Маринки.
Марічка задумливоМарічка задумливо зітхнула: «А виходить, що ті чарочки какао з часом перетворилися на щасливе життя».
