Ми ж пліч-о-пліч прожили під одним дахом сорок літ, і ось ти, у свої шістдесят три, вирішив почати все спочатку?
Марина сама сиділа у старому дубовому кріслі біля вікна, вдивляючись у вечірній Київ, крізь шепоти тіні від каштанів. Хотіла вирватися з думок про те, що сталося сьогодні. Ще вдень вона метушилась на кухні, варила борщ, смажила рибу, чекаючи Якова з риболовлі з Дніпра. Але чоловік прийшов не з рибою, а з новинами, яких довго уникав.
Маринко, я хочу розлучитися, тихо сказав Яків, погляд відвів до підлоги. Діти дорослі, самі розберуться, а онукам байдуже… Нехай усе мине без сварок.
Скільки літ разом, і ти захотів щось міняти зараз? розгублено відповіла Марина. А що далі? Я маю право знати.
Ти залишаєшся у квартирі на Печерську, а я поїду на дачу у Ворзель, розмірковував Яків, видно було, що рішення вже прийняв. Ділити нам нічого, все лишиться дочкам.
Як її кличуть? з болем перепитала Марина.
Яків почервонів і почав швидко стягувати речі, роблячи вигляд, що не почув її. Марина зрозуміла: у чоловіка з’явилась інша. В молодості вона не вірила б, що на схилі літ лишиться сама, а Яків піде до іншої.
Час лікує, все ще буде добре, утішали Марину доньки Катерина і Оксана. Не переймайся настільки тим, що робить тато.
Хіба щось зміниться? зітхала Марина. Буду доживати віку, радуватись вашому щастю.
Доньки поїхали на дачу, поговорили з батьком начистоту, та повернулись додому пригніченими, а Марині усю правду одразу не відкрили. Поступово почали переконувати, що сама буває і краще: не треба про когось дбати надміру. Марина нічого не перепитувала, мовчки жила день за днем. Було нелегко, бо уся родина та сусіди питали, цікавились, шепотіли.
Дивися ж, стільки разом прожили, а потім чоловік на старість до молодшої пішов, обговорювали сусідки на лавочці. Вона гарніша за тебе чи багатша?
Марина не знала, що казати. Сама весь час думала про Яковову кохану, хотіла бодай раз побачити її. Задля цього відправилась до Ворзеля нібито по варення із смородини. Без попередження аби натрапити на ту саму. І так, зустріла її.
Чому ти не сказав, що твоя була до нас їздитиме? незадоволено сварилася модна дама з такими яскравими тінями, що навіть сусідські діти заглядали у вікна. Мені здавалося, питання вирішені, і їй тут не місце.
Ти справді проміняв мене на таке? запитала Марина, розглядаючи цю людину.
Стоїтимеш і дозволятиш мені висміювати? роздратовано вигукувала жінка. Я ж усього на кілька років молодша, а виглядаю, мов двадцятирічна.
Якщо вона думає, що зовнішній вигляд найголовніше, пробурмотіла Марина, гордо підняла голову, намагаючись упіймати погляд Якова.
Поки йшла до зупинки, чула за собою вигуки Барбі з села, і лише вдома заплакала. Зателефонувала сестрі, попросила приїхати.
Та перестань, Ніна розливала мятний чай у старих глиняних горнятках. Кажеш сама, що нова Якова не гарна, та й розуму у неї небагато.
Може, вона права, а я вже зовсім постаріла? вагалась Марина.
Гарно ти виглядаєш, не придумай, завіряла Ніна. У нашому віці ходити у плямистих лосинах чи міні-спідницях не привабливо. Жінка гарна в будь-якому віці, якщо поводиться зі смаком.
Марина поглянула на себе у дзеркалі й погодилась. Здоровя в неї було, доньки косметику дарували, одяг обирала стриманий. Грубіянкою не була і не прагнула бути схожою на конкуренцію.
Що ж, сміялась Ніна. Ти тепер вільна, живи для себе. Дочки своїм життям живуть, часу для відпочинку й духовних насолод вистачає. Я не дозволю тобі впасти у розпач.
І справді, Ніна стала водити Марину до драмтеатру ім. Франка, на екскурсії, виставки. Справа не минула без компанії поціновувачів культури того ж віку, серед яких навіть наречений знайшовся. Марина його ввічливо відштовхнула, на зустрічі не погодилась.
Чув, ти тепер містом гуляєш, у театри ходиш, може й заміж знову? докинув Яків, коли випадково зустрів Марину на Бессарабці.
А що ти тут робиш? Воротар на дачі нічого не продає, чи твоя пані з кухні втекла? жартувала Марина.
Я завжди тут купував, у нашому віці звички міняти ой, як тяжко, буркнув Яків.
Марина не стала врозвивати тему, під приводом справ пішла додому. Яків чомусь хотів її затримати, сказати, як шкодує про все. Він усе життя був поруч з Маріною, а потім захопився живою Лесею, котра закрутила його у вир веселощів.
Спершу з Лесею здавалося цікаво. Та згодом стало очевидно: вона не любить хатню роботу, постійно збирає плітки, шукає галасливі компанії.
Останнім часом Яків дедалі частіше мріяв повернутись до Києва, особливо після зустрічі з Мариною. Вона не влаштовувала скандали й сварки, а просто гідно жила, як уміла. Ще ніколи він так не сумував за затишком і спокоєм, які міг знайти тільки поруч з колишньою дружиною.
Ти знову замість чорносливу курагу взяв! кричала Леся, перебираючи пакети. Сир не той, як завжди!
В Марини купували разом, з тобою все на мене, не стримався Яків.
Перестань порівнювати мене з нею! Не кажи, що шкодуєш, що пішов від неї!
А він дійсно шкодував. Марина нічого не робила, не намагалася його повернути. Просто була собою, а Яків до болю хотів почути її прощення.
Він знав: Марина не поверне його у дім і не забуде образи. Телефонувати хотів не раз, а після чергової сварки навіть підійшов до знайомих дверей на Печерську.
Щось забрати прийшов? стримано запитала Марина, не пускаючи далі за поріг.
Хотів поговорити… Маєш хвилину? промимрив Яків, вдихнувши запах її сливового пирога.
Немає ані часу, ані бажання, відповіла Марина. Забирай що треба, я гостей чекаю.
Якову було нічого забирати. Хотів багато сказати, але слова не йшли. Повернувся до дачного будинку, на кухні порізав картоплю, бо Леся знову десь гуляла. Коли повернулась Яків остаточно вирішив, що час на збори їй давати.
Після Лесиних сцен телефонувати Марині вже не наважився, хоч хотілось розповісти. Він чудово розумів спокою й надії на прощення більше не буде.
Може, колись, за довгий час, наважився б поговорити, попросити вибачення. Без наміру повернутись просто почути прощаю. Але Марина не пробачила б зради, Яків це усвідомлював, завязуючи роман з Лесею.
Ось так у нього залишилась дача у Ворзелі, у Марини квартира на Печерську, вечори з дочками, онуками, походи на концерти та вистави. А її колишній чоловік давно вже не пасував до нового життя.
Тепер, згадуючи минулі роки і всі ті бурі, Марина розуміла: спокій коштує дорожче за гучне щастя, а внутрішня сила найкраща опора. Все минуло, і вона нарешті стала належати собі.
