Оксана Ярославівна сиділа за кухонним столом, перебираючи фотографії у своєму телефоні. Сорок років — кругла дата. Вона хотіла влаштувати справжнє свято, запросити друзів, колег, може, навіть замовити торт у кондитерській. Вперше за довгий час у неї з’явилося бажання відзначити день народження на широку ногу.
— Оксанко, ти що, зовсім з глузду з’їхала? — голос Марії Трохимівни порізав тишу квартири, як серп. Свекруха з’явилася у дверях кухні, тримаючи у руках свій незмінний букет із власного саду.
— Добридень, Маріє Трохимівно, — Оксана не підняла очі від телефону. — Заходьте, чай на плиті.
— Який там чай! Скажи мені, що це за дурниці ти Миколі наговорила про день народження? Сорок років святкувати — погана прикмета!
Оксана повільно відклала телефон і подивилася на свекруху. Марія Трохимівна стояла у своєму звичному сірому светрі, який носила вже років десять, і дивилася на невістку так, ніби та запропонувала станцювати голяка на Майдані.
— Це мій день народження, і я маю право вирішувати, як його відзначати, — спокійно сказала Оксана.
— Маєш право! — зневажливо скрикнула Марія Трохимівна. — Сорок років не святкують! Усі знають — це погана прикмета. Моя бабуся казала: якщо відзначиш сороковинці — життя піде під укіс.
Оксана усміхнулася:
— Ваша бабуся, мабуть, багато що казала. Часи змінилися.
— Часи, часи… — Марія Трохимівна підійшла до плити, налила собі чай у улюблену чашку — ту саму, яку Оксана терпіти не могла, бо свекруха принесла її зі свого дому без дозволу. — А ти знаєш, що сусідка Галя минулого року святкувала сорок років? А через місяць чоловік у неї помер.
— Маріє Трохимівно, — Оксана підвелася й підійшла до вікна, — Галя втратила чоловіка, бо він двадцять років пив, як кінь. А не через день народження.
— Усе ти знаєш краще! — голос свекрухи став вищим. — Я не для того сина виростила, щоб він потрапив під таку… на таку сучасну.
Слово «сучасну» Марія Трохимівна вимовила так, наче це було лайливо.
Оксана обернулася до неї:
— А що, власне, поганого в тому, що я сучасна? Я працюю, заробляю, веду господарство…
— Ведеш! — фуркнула свекруха. — Учора прийшла — у вас пил на полицях, сорочка Миколина непрасута висить, а ти сидиш за комп’ютером, щось там пишеш.
— Я працювала. Дистанційно. Це називається кар’єра.
— Кар’єра… — Марія Трохимівна ковтнула чай. — А родина? А діти де?
Це запитання про дітей лунало щоразу, коли свекруха заходила у гості. А заходила вона часто — майже щодня. У неї був свій ключ від їхньої квартири, який Микола віддав їй «на всяк випадок» ще у перший рік їхнього шлюбу. Випадок, мабуть, став постійним.
— Маріє Трохимівно, ми з Миколою намагаємося, — Оксана сіла за стіл. — Але поки нам добре й так.
— Добре! У твоєму віці вже час задуматися. Сорок років на носі, а ти все розважаєшся.
— Саме тому я й хочу відзначити цей день народження. Красиво, з друзями, з добрим столом.
Марія Трохимівна поставила чашку з такою силою, що чай розлися:
— Ні! Я не дозволю! Я поговорю з Миколою. Він тебе зупинить.
— Микола мене підтримує, — збрехала Оксана, адже чоловік поки нічого не знав про масштаби її планів.
— Побачимо, — загрозила свекруха і пішла до дверей.
Залишившись сама, Оксана схопилася за стіл і закрила очі. Вісім років. Вісім років вона терпіла ці щоденні візити, повчання, поради з приводу й без. Як варити борщ («Не так солиш, Микола не любить пересолене»), як прасувати сорочки («Комір починай з кутків»), як зустрічати чоловіка з роботи («Чоловік має бачити, що вдома його чекають»).
Спочатку Оксана намагалася м’яко заперечувати, потім жорсткіше, а потім просто мовчала. Але останнім часом мовчання давалося все важче. Особливо коли Марія Трохимівна починала переставляти речі, міняти місцями посуд або, як минулого місяця, викинула квіти, які, на її думку, «вже відцвіли» (хоча вони були у повному розквіті).
Ввечері, коли Микола повернувся з роботи, Оксана вже знала, що розмова буде складною. Чоловік був втомлений, дратований, і перше, що він сказав, знявши куртку:
— Мама телефонувала. Каже, якусь дурницю вигадала з днем народження.
— Яку дурницю? — Оксана стояла біля плити, помішуючи вечерю.
— Ну, це… святкування сорокового. Мама каже, це погана прикмета.
— Миколо, — Оксана обернулася до нього, — ти справді віриш у ці забобони?
Микола знизав плечима:
— Не знаю. Але мама не просто так говорить. Вона багато чого бачила у житті.
— Багато чого бачила, — повторила Оксана. — А я що, нічого не бачила? Мені скоро сорок, і я хочу відзначити цю дату гарно. Запрошу друзів, колег, накрию стіл. Що в цьому поганого?
— НічогоМикола глибоко зітхнув, глянув на дружину, і раптом усміхнувся — уперше за довгий час вона побачила в його очах не вимовлений докір, а справжнє розуміння.
