Сором якийсь, у всіх уже городи прибрані, а у нас просто як більмо на оці. Та й самі б впоралися, але знову артрит руку викручує, а в мами спину так скрутило, що й розігнутися не може.
Мишку, я чого пришкандибав, знімаючи картуз і мнявши його в руках, стояв на порозі батько. Може б допоміг нам з матірю хоч трохи картоплі викопати? Соромно вже, у всіх чисто, а у нас як навмисно. Сам би вже, та й у матері сили не ті.
Мишко, натягуючи чоботи, буркнув:
Та куди ж ви її стільки саджаєте? Невже голодуєте? Батьку, ну вибач, сьогодні зовсім не можу, треба в район їхати, справи.
Батько хотів щось сказати різке, але стримався, махнув рукою і пішов на двір. Підхопив вилку, накульгуючи, рушив до городу.
Анфіса, перевязавши поясом стареньку хустку на хвору спину, поспішила за ним.
Ну що, Миколо, дочекаємось дітей?
Микола лише пробурчав:
Еге ж, чекай тепер Бери відро й збирай, стара. Пятеро ж дітей, а толку нуль. А треба ж і себе поберегти, і урожай втримати до зими.
У цей час Ірина, дружина Мишка, почала дорікати чоловікові:
Ну і чого ти за людина така? Все собі, все окремо, батькам ніколи не допомогти. Мої б тато з мамою жили летіла б на крилах!
Михайло обійняв дружину:
Неправильно вийшло, я згоден. Поруч живемо, а разом рідко зявляємось. Давай так я на роботі відгул візьму, а ти всіх інших дітей подзвониш.
Ірина взяла телефон, відкрила записник.
Не можете? Робота? Та в кожного вона! Відгул же раз можна взяти, не помрете. Дітей залишити нема з ким? Беріть із собою на свіжому повітрі краще, ніж ті планшети цілий день. Чекаємо вас усіх!
Вмовлянням і наполегливістю зібрала Ірина родину.
Тим часом дід Микола притомився, сів під яблунею:
Що, Анфісо, мабуть до снігу копатимемо те поле. Знову ти: А якщо дітям не вистачить? А де ті діти? Викопувати не поспішають. А згадаєш як всією юрбою збирались, бодай до обіду вже все було зроблено. Ех, були часи
Анфіса притихла і раптом прислухалась:
Чуєш, діду ніби хтось підїхав? Іди глянь.
Микола, припадаючи на ногу, почвалав до воріт. Звідти раптово чути сміх і голоси. Анфіса тримаючись за спину вийшла слідом.
Господи, скільки людей! І діти приїхали, і внуки! Ото радість!
Ну, тату, показуй: де тут у тебе лопати, вила, відра? перейняв ініціативу Михайло.
Микола, ковтаючи сльози, брутально буркнув:
Там усе, хіба не памятаєте вже?
Почалося: хто копає, хто збирає, хто картоплю сушити під навіс несе. Анфісу погнали до хати відпочити.
Невістки руки закатали, куховарять на всю хату, щоб нагодувати так, щоб усім досхочу. Але Анфіса не лежиться туди підскаже, туди загляне, все контролює по-господарському.
А надворі сміх і радість.
А згадай, Мишко, як ти мені в дитинстві картоплиною в лоба дав? Лови відповідь сміявся Сергій.
Дід жартома сварився:
Що це ви тут вигадали, розважатись, вже не малі, а бешкетуєте як дітлашня.
Нарешті город викопали, бадилля склали до купи, картоплю під навіс занесли мають змогу й перекусити.
На подвірї стіл накрили великий. Гомін, жарти, дитинство згадують.
Анфіса хоч і крадькома, сльозу витирала. Хоч і нелегко життя, а дети добрі. Сусіди повз проходять, у двір заглядають привітно вітаються, хвалять дружну родину. Хтось зітхає мовляв, мої рідко навідуються.
Іринка пошепки питає Мишка:
А що ти на роботі казав?
Він лагідно обійняв її:
Як є сказав: батькам треба допомогти і начальник відразу відпустив. Каже: Батькам допомогти це свята справа.
Не забувайте про тих, хто нас виховав і любив найбільше у світі. Батьки рідко просять і соромляться бути обтяжливими, але їх радість проста: побути разом із дітьми. Отут і щастя родинне, і мудрість життя.
