**Дім по спадщині**
— Як ти наважуєшся, мамо? — дивувалась донька. — Боюсь за тебе, адже ти там сама в селі. Не страшно?
— Люди скрізь є, — спокійно відповідала Олена Іванівна. — Я й там знайду собі товаришів, тільки не хвилюйся. А тебе завжди чекатиму в гості. У місто вже точно не повернусь. Чекала на ту пенсію, як на нагороду. І дім гарний знайшла, навіть у розстрочку. Хіба не диво?
Настрій у Олени був чудовий. Вона втілила свою мрію — купила хатку в селі недалеко від міста. Та й ще одна причина була: доньці вже тридцять, а вона все ще сама. Тому Олена Іванівна й вирішила залишити їй квартиру — хай влаштовує особисте життя.
— Розпоряджайся тут, а я навідуватимусь, коли за продуктами, — обійняла вона Марійку та сіла в автобус, що поніс її до мрії.
У селі Олена швидко освоїлась. Нудьгувати за містом не доводилось — ще раніше вона часто жила на дачі, яку потім продала. Село було затишним: з магазином, автобусом, навіть з фельдшерським пунктом та бібліотекою.
— Красота! — радісно повторювала Олена, виходячи зранку на ґанок. Сусіди були доброзичливі, пропонували допомогу, але вона відмовлялась — хотіла все робити сама.
Донька Марійка перший час часто приїжджала, не могла звикнути без матері. Вони завжди жили поруч, а тепер Марійці треба було влаштувати своє життя, щоб не засмучувати матір. Так Олена й казала.
Весна вийшла теплою та дощовою.
— Добре, — казав сусід Іван Данилович, семидесятирічний дід. — У вологий грунт сіяти — саме те. Урожай буде.
А Олена Іванівна не тільки впоралась з городом, але й завела курей та качок. Спочатку її міський кіт Вареник невдоволено пильнував за птахами, але потім звик.
— Нічого, Варенику, до хорошого швидко звикають, — сміялась Олена.
Незабаром у дворі з’явилась бездомна собака Цяця, що раніше блукала селом. Олена прилаштувала її під ґанком, а Іван Данилович змайстрував будку.
Про нову сусідку говорили як про добру господиню. А Марійка все ще відчувала провину.
— Як я тобі віддячу, мамо? — питала вона.
Але коли Марійка зустріла Олега, то зрозуміла матір. Вона вийшла заміж, а через рік народила доньку Софійку.
— Ось і віддячила, — раділа бабуся Олена. — Рід продовжується! Тепер будеть їздити до мене влітку, заведу козу — хай онука п’є корисне молоко.
Так минули роки. Олена Іванівна справді стала селянкою. Марійка з чоловіком приїжджали помІ коли саме ці дні, наповнені працею, сонцем і дитячим сміхом, стали для Олени найщасливішими в житті.
