— Олесю, телефонував мій брат Ігор, — промовив Микола, заходячи у кухню. — Він з Яриною збираються заїхати до нас у суботу. Тільки удвох, без дружин. Каже, хоче серйозно поговорити.
— Цікаво, про що він так настирливо, що навіть без дружин? — примружила очі Оксана. — Хоча, ні, не гадай. Я вже знаю. Про спадщину. Минуло два місяці — і ось вони дозріли.
Микола мовчки кивнув. Він відчував це з того момента, як тітка Марія переписала на них з Оксаною та їхньою донькою Софійкою квартиру у центрі міста та дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли та захворіла. Решта ж родичів лише приїжджали літом на дачу, а коли стара жінка просила відвезти її подихати свіжим повітрям — усі були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Ігор і Ярина з’явилися на порозі. Без зайвих слів сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про дачу, — одразу почав Ігор. — Квартиру, гаразд, нехай ваша. Але дача… За нею увесь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Оксана. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. До речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто б із нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Ярина.
— Зате претензії тепер у вас є, — сказав Микола. — Дивно, правда?
— Ви хоч раз вивозили її на дачу? — зі злості кинула Ярина.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Оксана. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Ігор. — Ради якихось метрів у напівзруйнованому будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це руїни — то чого ви так за них тримаєтесь? — спокійно парирував Микола.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Миколо?! Ми приїхали з Олегом за своїми речами на дачу — а там замки змінені!
— Так. І на воротах, і у будинку. Треба було попередити. У суботу поїдемо з Оксаною — завітайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Микола обернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони метнуться туди?
— А ти не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. Разом із старою квартирою придбали трикімнатну у Львові, у новобудові біля самого парку. До центру — десять хвилин пішки.
Донька Софійка залишилася жити у міській квартирі тітки Марії, навчаючись на другому курсі. Микола влаштувався працювати на залізницю, Оксана — викладати у сусідній школі. Здавалося, почалося спокійне, нове життя. Та не тут-то було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «родичів». Першою подзвонила Ярина:
— Ви нас дачі позбавили, тепер їхати нікуди. Тому збираємося до вас у липні. Уся наша сім’я та онука Ігоря з нами.
— Ярино, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло заздалегідь.
— А ти ціни на готелі у Львові бачила?!
— Не бачила. Та якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте дедешевше. А сюди не треба. Ми гостей не приймаємо.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Оксани. Якби наші батьки були живі — їм ми теж не відмовили б. Але п’ятеро дорослих і діти на два тижні — ні, дякуємо.
— Ось побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не хвилюйся. З того часу як ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найціннішою частиною життя.
*Якось так виходить — коли у тебе немає нічого, ніхто не кличе. Але варто з’явитися чомусь, що іншим може бути корисно — і всі одразу стають «родиною». Ліпше десять чужих, ніж один такий рідний.*
