Заповіт біля моря — коли рідні стають далекими
— Тетяно, дзвонив мій брат Олег, — сказав Михайло, заходячи на кухню. — Він із Любою збираються заїхати до нас у суботу. Тільки удвох, без чоловіків. Каже, хоче серйозно поговорити.
— Отак новина! — прищурилася Тетяна. — Хоче поговорити «серйозно», а жінок і дітей із собою не бере? Хоча ні, не треба гадати. Я вже знаю. Про заповіт. Пройшло два місяці — і ось вони дозріли.
Михайло мовчки кивнув. Він і сам відчував це з того дня, як тітка Оксана переписала на них із Тетяною та їхньою донькою Софійкою квартиру в центрі міста й дачу під Києвом. Чотири роки вони доглядали за тіткою, коли та захворіла. Інші ж родичі лише приїжджали влітку на дачу, а коли літня жінка просила відвезти її туди подихати свіжим повітрям — усі раптом були «зайняті».
У суботу, рівно о четвертій, Олег і Люба з’явилися на порозі. Без зайвих вступів сіли у вітальні.
— Ми хотіли поговорити про дачу, — одразу почав Олег. — Квартира — гаразд, нехай буде ваша. Але дача… За нею весь цей час доглядали ми.
— Ні, — холодно відповіла Тетяна. — Ви не доглядали. Ви там відпочивали. Користувалися, але не допомагали. І, до речі, коли тітка кликала вас — ви жодного разу не приїхали.
— А хто би з нею возився? У нас діти, онуки, робота! — спалахнула Люба.
— Зате претензії тепер у вас є, — сказав Михайло. — Кумедно, правда?
— Ви хоч вивозили її на дачу? — єдко кинула Люба.
— У нас не було дачі, але ми двічі купували їй путівку в санаторій, — спокійно відповіла Тетяна. — І ми у заповіті. Це спільна власність. Продаватимемо.
— Серйозно? — усміхнувся Олег. — Ради якихось метрів у старечому будинку ви сваритеся з родиною?
— Якщо це руїни — нащо ж ви за них так тримаєтеся? — спокійно парирував Михайло.
Наступного дня задзвонив телефон.
— Ти що, Михайле?! Ми приїхали із Віталієм за своїми речами на дачу — а там замки змінені!
— Так. І на воротах, і в домі. Треба було попередити. У суботу поїдемо із Тетяною — завітайте. Заберете своє. Але не раніше.
Поклавши трубку, Михайло повернувся до дружини.
— Як ти здогадалася, що вони туди рвануть?
— Ти що, не знаєш своїх родичів? Якби не змінив замки — винесли б звідти все до останнього цвяха.
Дачу вони продали. А продавши і стару квартиру, купили трикімнатну в Одесі, у новобудові біля самого моря. До пляжу — десять хвилин на машині.
Донька Софійка залишилася жити у міській квартирі тітки Оксани, навчаючись на другому курсі. Михайло влаштувався працювати у порт, Тетяна — викладати у найближчій школі. Здавалося б, почалося спокійне, нове життя. Але не тут-то й було.
З березня їхні телефони почали розриватися. Родина, забута роками, раптом згадала про «рідних». Першою подзвонила Люба:
— Ви нас позбавили дачі, тепер їхати нікуди. Тому збираємося до вас у липні. Уся наша родина і онука Олега з нами.
— Любо, ми нікого не запрошували. Ми тут живемо, а не пансіонат тримаємо. Хочете відпочити — бронюйте житло зазвичаю.
— А ти ціни на готелі в Одесі бачила?!
— Не бачила. Але якщо вони вам не по кишені — значить, відпочивайте де дешевше. А сюди не треба. Ми не приймаємо гостей.
— Тобто батьків дружини ви прийняли, а рідну сестру — ні?!
— Це були батьки Тетяни. Якби наші батьки були живі — їм ми б теж не відмовили. Але п’ятеро дорослих і діти на два тижні — дякуємо, ні.
— Побачиш! Залишитеся самі — ніхто й не згадає про вас!
— Не хвилюйся. З того часу, як ми переїхали, у нас з’явилося стільки «родичів», що вистачить на два будинки. Усі згадують нас саме з травня по вересень. Решту часу — тиша.
Тиша, яка тепер стала для них найціннішою частиною життя.
