У старій великій хаті панувало незвичне метушливе оживлення. То й дзвонив дзвінок, хтось із родичів заходив у двері. Цього разу прийшов огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджаки якого напружено стягувалися на його випинаючому животі.
Бліда непоказна жінка кисло посміхнулась йому, а чоловік підвівся з канапи й пішов назустріч.
— Степане! Думав, не приїдеш. — Чоловіки потиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як життя.
Жінка невдоволено відсунулася в інший кінець канапи, звільняючи місце для братів.
«Невже дружина Івана? Скільки у нього дівчат було, а одружився на такій…» — Степан не знайшов слів.
Квартиру знову оголосив дзвінок. Усі троє повернули голови до дверей. Чекали лише на того, хто ось-ось мав увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому джемпері, що підкреслював білизну сорочки.
Борис сухо привітався, оглянувся й сів у потерте крісло в протилежному куті кімнати.
«Отак франтом став Борис», — подумав Степан.
Він одразу його впізнав, хоч і не бачив років тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як ворони на падаль. Степан сподівався, що окрім нього ніхто не приїде, а Борис уже точно…
Брати отримали запрошення приїхати, щоб проститися з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб проститися». І вказано адресу — на всяк випадок, якщо забули.
Степан уже давно жив у іншому місті з родиною. Чудова посада, квартира, авто, дві доньки, одна вже й онука подарувала. У принципі, тіткина спадщина йому не потрібна. Приїхав із цікавості.
Колись квартира здавалася йому величезною. Він боявся темних кутів, масивного годинника й важкої меблівки.
Коли батько зірвався з лісів на будівництві й розбився, мати з чорної горя почорніла. Як трьох хлопців сама підніме? Іванові й п’яти нема. Жили важко й бідно. Одного разу приїхав старший брат матері, про якого діти й не чули, і запропонував забрати хлопців на час, хоча б двох старших.
У них із дружиною дітей не було. Мати прийде до тями, забере їх. Брат дав їй грошей і відвіз дітей. Мати від горя запила й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою та холодною. Годувала, одягала хлопців, намагалася їх полюбити. Старший Степан швидко зрозумів, що це шанс вибитися в люди. Усім угождав дядькові та його дружині.
А от середній Борис був замкненим, не хотів налагоджувати відносини з новими родичами. Після школи не вступив до інституту, на відміну від Степана. Поїхав у рідне місто, у батьківську хату. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядько перший час посилав йому гроші, але Борис повертав їх із припискою, що грошей не потребує.
Степан на останньому курсі одружився й поїхав до родичів дружини у Київ. Молодший Іван ріс гулякою, вештався по життю. У сім’ї не без покидька, як то кажуть.
«Квартира потребує ремонту. Потім можна вигідно продати. А меблі такі вже не роблять — радянський антикваріат. Солідна, важка. У вітрині богемський хрусталь. І гроші на вкладах, мабуть, є. Хоча всі вклади могли згоріти в дев’яності й двохтисячні…» Степан зрозумів, що зарано захопився думками.
Роздумуючи, Степан час від часу кидав погляди на Бориса. Той сидів байдужий, витягнувши схрещені ноги. Іван шепотівся з дружиною, теж поглядаючи на братів. «Борис — відлюдько, у дядька й тітки не в милості. Іван свою частку прогуляє…» Степан вважав себе найгіднішим тітчиної спадщини.
У хату їх впустила гарна дівчина. Мабуть, тітчина сидільниця. Лише Степан подумав про неї, як у кімнату заїхав візок, на якому сиділа стара. Голова її схилилася на груди, ноги вкривав товстий плед.
Дівчина поставила візок так, щоб стара могла бачити всіх. На її тлі вона виглядала ще молодшою й привабливішою. Для братів поява живої родички стала неожиданБорис стояв біля вікна дачі, тримаючи в руках стару фотографію, і раптом зрозумів, що саме цей будинок, наповнений спогадами, став його справжньою спадщиною, а не золото чи землі.
