Нащо дівчат самохіть відпускають, ще малі, а вже стопують попутки! Леонід пригальмував, побачивши, як відчайдушно махають руками підлітки. Багато років не їздив у сусіднє село потреби не було. Та й саме село було як у тупику, за ним уже ліс та гори.
Куди вам треба? запитав Гордєєв, висунувшись у вікно.
До Сокальського підвезіть! Дівчаткам років тринадцять-чотирнадцять. Прості джинси, футболки, легкі курточки, світлі чубчики та наївний погляд.
Це ж не близько. Та ладно, мені по дорозі. Залазьте.
Як тільки дівчата сіли, Леонід почав повчати любив він це. Ще малі ви для таких пригод. Ось ви мене й не знаєте, а в машину сіли.
Дядечку, так автобуса нема, ми до райцентру їздили, а звідти довелося ловити попутку. Сюди добралися, тепер знову.
Все одно треба було чекати автобус, обернувся Леонід і зустрівся поглядом з однією з дівчат: очі блакитні, щирі, без хитрощів, вірить кожному слову.
І куди це ваші батьки дивляться?
Та ми вперше так їдемо, ви ж хороший, відразу видно.
От же малята, звідки вам знати, чи я хороший, Леоніду стало приємно від дитячої похвали, хоча правда: я хороший, згодом додав. Але до інших не сідати. Зрозуміли?
Зрозуміли.
Гордєєв міг би висадити їх просто на дорозі село було вже близько. Але, відчувши себе опікуном, завернув.
А в нас грошей мало, злякалися дівчата, ви тут зупиніться, ми дійдемо.
Не перебійте! Довезу як слід.
Олену висадили на першій же вулиці, а Настя жила майже в центрі. Леонід навіть пожалкував, що не побачить її батьків сказав би їм на останнє.
Ось наш дім, тут зупиніться, Настя вказала рукою, очі засяяли, ніби не зранку поїхала, а цілий тиждень. Я вам ще грошей винесу.
Не треба грошей, води принесіть. Батьки вдома?
Повинні бути. Не встигла договорити, як відчинилася калітка. Жінка у хустці та робочому, мабуть, із городу, підійшла до машини.
Це що таке? Чому не автобусом? занепокоїлася вона.
Ось і я кажу: дві дівчинки стопують на дорозі це небезпечно. Не треба відпускати дітей самих, хоч тут і близько.
Та до райцентру можна, завжди автобусом їздили, виправдовувалася жінка. Дякую вам… почала вона і раптом замовкла. Водій зняв кепку і вже сумнівів не було: перед нею Гордєєв. Колись жили в одному селі.
Льоня? Вона зняла хустку, придивилася.
Так, Леонід… А ти… Віра Воронова… Ого, ледве впізнав, змінилася.
Ну й ти вже не хлопець, лисіти почав, рано наче.
Гордєєв трохи зніяковів. То твоя донька?
Моя, Льоня, моя, повернулася до доньки: Іди, Настю, додому, обід на плиті.
Дівчина цікаво глянула на водія та пішла.
Моя, звісно, моя, я від неї не відмовлялася, як ти.
Леонід спочатку остовпів, потім занервував.
Ну це як сказати, розмова була, а більше нічого невідомо…
Як же невідомо? Ти ж одразу сказав, що це мої проблеми. Ось ми й вирішили, що краще поїдемо, а там видно буде.
Все одно несподівано, я просто підвіз, хто міг знати. А скільки Насті років?
Чотирнадцять. Не помітив, схожа на тебе? Спочатку я не звертала уваги, а тепер, побачивши тебе… схожість очевидна.
І що ти хочеш? Леонід уже збирався сідати в машину.
Нічого, Льоня. Раніше не благала і зараз просити не буду. Нам від тебе нічого не треба. Сказала лише, щоб знав.
Тоді поїхав. Він швидко завів двигун, але Віра раптом підійшла і постукала у вікно.
Він неохоче відчинив.
Забула подякувати, що підвіз доньку, щиро кажу. Отак зустрітися через стільки років… може, раз у житті таке буває. Все одно дякую, молодець, що до дому довіз. Виходить, хоч раз у житті й рідний батько може стати в пригоді. Вона відійшла і махнула рукою.
Леонідові відповісти було нічого. Він поїхав далі. І всю дорогу лаяв себе за те, що збентежився адже чутки ходили, що Віра залишила дитину. А він робив вигляд, що його це не стосується.
Згадав своє життя. У достатку живе, дружина підприємиця, два магазини тримає, він допомагає. А от своїх дітей поки немає. Виховує сина дружини від першого шлюбу, а більше вона не згадує не до того їй.
Зітхнув, згадав очі Насті свої очі.
Подумав, що міг би якось приїхати, але відігнав цю думку адже погляд Віри сказав все: минуле не повернути. І згадав дружину непохитний авторитет у родині. І знову злякався, як чотирнадцять років тому.
____________________
Хто це був? Михайло вийшов із городу, побачивши незнайому машину. Це що? Настю привезли? З чужими катається? Настю, іди розбиратимуться!
Тату, я більше не буду,Михайло обняв доньку міцніше, усміхнувшись: “Головне, що ти вдома, а все інше навчимося робити правильно.”
