У великій старій хаті панував незвичайний рух. Дзвінок дзвінко дзвенів, двері відчинялися, і в хату заходив хтось із родичів. Ось цього разу з’явився огрядний чоловік у дорогому костюмі, піджак якого не зміг сховати його товстий живіт.
Бліда, непримітна жінка кисло посміхнулась йому, а чоловік підвівся з дивана й пішов навпроти.
— Остапе! Я вже думав, ти не приїдеш. — Чоловіки потиснули один одному руки. — Сідай, розказуй, як життя.
Жінка невдоволено відсунулася в інший кінець дивана, звільняючи місце для братів.
«Невже дружина Івана? Стільки дівчат у нього було, а одружився з такою…» — Остап не знайшов слів.
Хату знову оголив дзвінкий дзвінок. Усі троє повернули голови до двери. Чекали лише на того, хто мав зараз увійти. У дверях з’явився високий чоловік у чорних штанях і темно-синьому светрі, який підкреслював білизну сорочки.
Богдан сухо привітався, оглянувся й сів у пошарпане крісло в протилежному куту кімнати.
«Оце так франт з нього виріс», — подумав Остап.
Одразу впізнав, хоч не бачив років тридцять. Ось і зібралися разом три брати, три спадкоємці. Злетілися, як круки на падло. Остап сподівався, що окрім нього ніхто не приїде, Богдан вже точно.
Троє братів отримали запрошення приїхати сюди, щоб попрощатися з Ганною Іванівною. Так і було написано: «щоб попрощатися». І на всяк випадок вказана адреса, якщо забули.
Остап давно жив у іншому місті з родиною. Добра посада, хата, авто, дві доньки, одна вже й онука подарувала. Йому, власне, тіткина спадщина не потрібна. Приїхав так, з цікавості.
Колись хата здавалася йому величезною. Він боявся темних кутків, масивного годинника й важкої меблівки.
Коли батько зірвався з риштування на будівництві й розбився, мати зчорніла від горя. Як трьох хлопців сама підніме? Молодшому, Івану, ще й п’яти нема. Одним словом, жили важко. Одного дня приїхав старший брат матері, про якого діти й не чули, і запропонував забрати хлопців, хоча б двох старших.
У них із дружиною не було дітей. Мати видужає, забере їх. Брат дав їй грошей і вивіз дітей із собою. Мати від туги запила й незабаром померла.
Тітка Ганна виявилася суворою та холодною. Годувала, одягала хлопців, намагалася їх полюбити. Старший Остап швидко збагнув, що це шанс вибитися в люди. Усім угоджував дядькові та його дружині.
А от середній Богдан повертався замкнутим, налагоджувати стосунки із новими родичами не хотів. Після школи не став вступати до інституту, на відміну від Остапа. Пішов у рідне місто, у батьківську хату. Влаштувався на роботу, вчився заочно. Дядька перший час слав йому гроші, але Богдан повертав їх із записом, що не потребує.
Остап на останньому курсі інституту одружився й поїхав до батьків дружини до Львова. Молодший Іван ріс гулякою, вів розпусне життя. У сім’ї не без дурня, як то кажуть.
«Хата потребує ремонту. Потім можна вигідно продати. А меблів таких не роблять — радянський антикваріат. Міцні, важкі. У вітрині стоять богемський хрусталь. І гроші на вкладах, мабуть, є. Хоча могло все згоріти в дев’яності та двохтисячні…» Остап зрозумів, що замаркнувся невчасно.
Розмірковуючи, Остап час від часу кидав погляди на Богдана. Той сидів байдужий, витягнувши схрещені ноги. Іван перешіптувався із дружиною, теж поглядаючи на братів. «Богдан відлюдник, у немилості був у дядька й тітки. Іван свою частку спадку прогуляє…» Остап вважав себе найгіднішим тіткиної спадщини.
У хату їх впустила гарна дівчина. Мабуть, сиділка тіткина. Лише Остап подумав про неї, як у кімнату в’їхала коляска, на якій сиділа старуха. Голова її схилилася на груди, ноги вкривав товстий плед.
Дівчина поставила коляску так, щоб старуха всіх бачила. На її тлі вона виглядала ще привабливішою й молодшою. Для братів поява живої родички стала несподіванкою.
Остап спробував прикинути, скільки їй могло бути років. Виходило, що за вісімдесят. І чому він вирішив, що вона померла? У телеграмі було написано, що його запрошують попрощатися з Ганною Іванівною. Тому він і подумав, що вона вмерла.
Остап з цікавістю й якимось страхом розглядав тітку, її зморшкувате, у коричневих плямах обличчя. Сірі волосся, проволокою, стирчали в різні боки. Спотворені артритом руки з напухлими венами лежали на підлокітниках крісла. Він дивився й приходив до тями від шоку. Впізнавав і не впізнавав. Час не пощадив колись гордови й стрункої жінки, якою він її пам’ятаБогдас дивився на Веру і раптом зрозумів, що саме в цій самотності, серед старих речей і тіней минулого, він нарешті знайшов те, що йому насправді було потрібно.
