Я одружена. З чоловіком живемо добре, ні в чому собі не відмовляємо. Маємо власну квартиру, у кожного свій автомобіль. Начеб то все є, але щастя не відчувається. А все тому, що ось уже сім років, як я безнадійно намагаюся завагітніти.
Спершу лікарі запевняли, що зі мною все добре й у чоловіка жодних відхилень не має, тож потрібно набратися терпіння й чекати. Коли настала моя перша довгоочікувана вагітність я не могла повірити своїм очам. Вигналася з тестом до чоловіка, який ще мирно спав у ліжку й запитала у нього чи це точно. Ми стрибали як малі діти, обіймалися й уже любили нашу крихітку.
На другому місяці вагітності плід завмер. Пережити це було надзвичайно важко. Я довго не могла прийти у себе та повернутися до нормального життя. Навіть взяла на роботі відпустку власним коштом. Наступна спроба була через рік й знову невдала. Після того я вже збилася з рахунку, скільки разів втрачала своїх янголяток.
Цей рік був особливо важким. Після останнього викидня у мене почалася сильна кровотеча, тож лікарі заборонили мені вагітніти знову. Чоловік сильно хвилювався за моє здоров’я. Довго вмовляв мене поїхати до санаторію й нарешті я погодилася. Зміна обстановки не буде зайвою. Шкода, що він не може поїхати зі мною через свою роботу.
Я пройшла курс лікувального масажу, приймала грязьові ванни, плавала у сольових водах. Одна з відвідувачок сказала, що приїжджає сюди вже втретє й дійсно вірить у цілющу силу цього місця. Пам’ятаю, я тоді ще подумала: «Якби ж можна було зцілити моє не плодове тіло»
Повернувшись додому я відчувала себе ще гірше. У мене зник апетит, паморочилося в голові, постійно нудило. Я вже надумала собі всякого, тому записалася до лікаря, щоб знати напевне, що зі мною відбувається. Коли він повідомив, що я вагітна – стало моторошно. «Ще однієї невдалої спроби я не переживу й фізично, й морально»
Чоловікові вирішила нічого не розповідати, щоб він не хвилювався даремно. Все одно я не виношу цієї дитини, для чого його засмучувати. Коли у мене значно округлився живіт він почав ставити запитання, що зі мною відбувається. Тоді й зізналася, що чекаю на дитину.
Спершу він зрадів, потім якось посмутнів, бо пам’ятав про заборону лікарів, а через декілька хвилин взагалі змінився в обличчі: «А чим це ти там у тому санаторії займалася, що додому повернулася вагітною?!» Ох і дурник він у мене. Словом, ми обоє не вірили, але я спокійно виносила цю дитину до 9 місяця вагітності й народила здорового та міцного сина. Назвали Богданом, малий точна копія свого татка. Більше про санаторій чоловік не згадує, а я постійно думаю про слова тієї жінки про те, що води у ньому були дійсно цілющими.
