-Мамо, до мене сьогодні біля школи якась навіжена бабця причепилася – стурбовано ділилася своїми переживаннями 12-річна Софія.
-Дочко, не зважай! У нашому місті багато безхатьків, які хочуть назбирати кілька копійок на буханку хліба чи чашку теплого чаю.
-Та ні, вона не хотіла від мене грошей – намагалася все пояснити дівчинка.
-А що ж тоді їй було потрібно? – мати почала хвилюватися, їй не подобалося, що до дочки хтось чіплявся.
-Ця бабця сказала, що вона моя рідна бабуся й хоче зі мною познайомитися.
У Ангеліни перехопило подих, вона навіть здогадатися не могла, що минуле колись знову постукає у двері. Що сказати зараз доньці, яка щиро вірила, що її бабуся уже на тому світі? Раптом не зрозуміє правди, не пробачить.
-Мамо, ти нічого не хочеш мені пояснити?
Виходу не було, потрібно розповісти все, як було. Софія уже не мала дитина й мусить її зрозуміти, інакше вона не матиме спокійного життя.
-Доню, те що я зараз тобі скажу, може здатися образливим. Єдине про що прошу – дослухай мою сповідь до кінця, а вже потім роби висновки.
Ми зустрілися з твоїм татом, коли він проходив переддипломну практику у нашій невеличкій лікарні. Я там працювала санітаркою. Мої батьки бідні, навчатися у мене змоги не було, тому що потрібно було піклуватися про хвору матір, тато покинув нас, коли довідався про її діагноз. Тож після школи я влаштувалася на роботу в лікарню.
Іван був хорошим лікарем. Він завжди ретельно перевіряв усі симптоми, історію хвороби, назначав обстеження й лише потім встановлював діагноз. Завідувач лікарні казав, що на цього хлопця чекає грандіозне майбутнє й ми розуміли, що так воно й буде.
Я сама звернулася до Вані з проханням оглянути мою маму. Він погодився, але не за винагороду, а за можливість запросити мене на побачення. На жаль, діагноз хворої підтвердився й лікування не допомогло. Моя мама повільно вмирала, а ми не могли з цим нічого зробити.
Ваня був поруч й підтримував мене, як тільки міг. Він не раз сам купував знеболювальні та приходив до нас, щоб поставити мамі крапельницю. Вона прожила ще кілька місяців, а перед смертю благословила нас на шлюб.
По закінченню практики Іван забрав із собою не лише рекомендації, а й мене. Тетяна Григорівна, мати Вані, одразу продемонструвала мені своє невдоволення. Вона не хотіла, щоб ми одружувалися й навіть погрожувала відмовитися від єдиного сина, якщо він її не послухається. Іван обрав кохання й припинив спілкування з матір’ю.
Ми жили на орендованій квартирі, я влаштувалася на роботу, Іванові обіцяли місце у міській клініці. Грошей часом бракувало, але це не мало значення, головне – ми разом й підтримуємо один одного. Я дізналася про свою вагітність, коли твій батько, Софійко, успішно пройшов випробувальний термін й отримав роботу. Бачила б ти його сльози щастя, коли я повідомила цю новину.
Ми вирішили, що це прекрасна нагода, щоб помиритися з Тетяною Григорівною, як-не-як, а вона наша єдина рідня. Свекруха удала, що щаслива, а насправді взяла за мету розлучити мене зі своїм сином. У нас за спинами вона почала розпускати плітки, нібито я нагуляла дитину зі своїм колегою. Вона прямо говорила про це Іванові, добре, що він не вірив. Не витримавши усіх цих перешіптувань я пішла із роботи, а через пережитий стрес потрапила у лікарню на збереження.
Тетяні Григорівні й цього виявилося замало. Коли мене випустили, вона сама напросилася мені у няньки. Сказала Вані, що буде мені допомагати та доглядати поки він на роботі. Я ставилася до цієї жінки вороже, але не хотіла, що Ваня знову посварився з мамою через мене, а дарма.
Спершу вона дійсно була дуже милою й піклувалася про мене, а коли я втратила пильність, то почала підсипати мені в їжу ліки, заборонені для вагітних. Мене все частіше болів живіт, я звернулася до лікаря, але він не помітив нічого загрозливого. На початку сьомого місяця вагітності у мене почалися перейми. Дітей було двоє. Врятувати та виходити вдалося лише тебе. Твоя сестра Надія, померла не проживши й доби. Разом із нею для нас померла й та жінка, яка могла називатися твоєю бабусею.
Коли Ангеліна закінчила свою розповідь, Софія плакала. Вона підійшла до матері й міцно обійняла, нагадуючи, як сильно її любить. Більше бабусі вона ніколи не бачила, для неї та дійсно померла ще багато років тому.
