Моя сестра, скільки себе пам’ятаю, завжди мріяла про велику родину. На нашій вулиці старші люди називали Олену нянею. Усі дітлахи, що мешкали поруч любили дівчину за добре серце та прекрасний голос. Бувало зберемося усією купкою, сядемо на кухні за столом в рядок й просимо Олену чогось заспівати. А вона радо погоджується. Поки працюємо над маминими дорученнями, доти й співає.
На жаль, доля жорстоко поставилася до сердешної. Олена вдало вийшла заміж, Ігор хороший чоловік, гарно ставиться до дружини в усьому допомагає. Все в подружжя добре, живуть душа в душу, ніколи не сваряться. До людей привітні, завжди готові прийти на допомогу. Хоч і посміхаються навколишнім, а за тією посмішкою приховують страшне горе – Олена не може мати дітей.
Коли дізналася цей стp _ашний вердикт, у голову лізли погані думки. Добре, що Ігор поруч й не покидає дружину без нагляду. Разом вони змирилися зі спробами народити, але не покинули прагнення стати батьками.
Першим про усиновлення заговорив чоловік.
-Може б це ми дитинку взяли собі із дитячого будинку? Зараз так багато матерів відмовляються від новонароджених. Виховаємо з маленького, як рідного.
–Й ти зумієш полюбити чужу дитину? – дивувалася Олена, коли почула пропозицію чоловіка.
-Ну чому ж чужу, коли ми її візьмемо, вона вже буде наша.
Гарно обдумавши це питання, подружжя таки наважилося піти до дитбудинку. Олені серце розривалося на шматки, коли вона дивилася в оченята цим бідолашним дітям. Жінці не вкладалося в голові, як можна покинути рідне немовля напризволяще. Звісно, у житті всяке трапляється. Та немає жодного виправдання таким «мамочкам».
Як з-поміж усіх вибрати одного. Ігор та Олена готові були забрати до себе усіх, якби ж то можна було подарувати частинку своєї любові кожному. Хоч і планували вони взяти немовлятко, але увагу подружжя привернув хлопчик 5 років. Він тримався осторонь, ні з ким не грався. Говорив неохоче, коли про щось запитували та постійно видавався сумним.
-Ось наша дитина! – ствердно сказала дружина чоловіку, коли побачила малого, Ігор був не проти.
Через кілька тижнів малий Євген приїхав у нову родину. З історії хлопця батьки довідалися, що рідна мати зловживає спиртним. Це не перша дитина, яку у неї вилучили соціальні служби. Про тата нічого невідомо. Женя хлопець здібний, швидко засвоює матеріал, має хист до малювання. Та через пережиту травму важко сходиться із людьми. Не може нікому довіритися.
Ігор та Олена робили усе для того, щоб Женя повернувся до нормального життя. Ніколи не порушували питання його минулого. Одразу ставилися до хлопця, як до рідного, називали «сином». З часом Євген почував себе краще, знову почав малювати й нарешті сказав довгоочікувані слова – мама та тато.
Наша родина радо прийняла хлопця до себе. На всіх сімейних святах ми весело проводили з ним час, запитувала про навчання, хвалили за успіхи. Олена посміхалася та була щаслива, для нас це найголовніше.
Вісім років Женя мав справжню родину, а Олена та Ігор насолоджувалися батьківством. Одного дня жахлива трагедія все змінила. Батьки Жені потрапили в аварію, хлопець знову залишився сам.
Поки я готувала документи на опікунство та намагалася усіляко втішити нещасну дитину, у життя Євгена повернулася його біологічна мати. Спершу я подумала, що у жінки прокинулася совість й вона змінилася та після особистої зустрічі зрозуміла, що помилялася. Її не цікавила дитина, вся справа була у квартирі.
Після загибелі Олени та Ігоря, Женя мав успадкувати майно батьків. Оскільки він ще неповнолітній, то право власності переходило на його опікунів. Я не могла допустити, щоб ця жінка виграла суд, тому найняла найкращого адвоката.
Наразі відбувається розгляд справи. Женя про повернення рідної матері не знає, я усіляко намагаюся відгородити його від цього. Та жахлива жінка уже не раз приходила до моєї квартири та вимагала зустрічі із ним. Одного разу вона таки довела, що до сина їй байдуже. Заявила, що може дати нам спокій за кругленьку суму грошей. Я послала її якомога далі.
