Співмешканець висунув ультиматум: «Я так більше не витримаю! вигукнув він, щойно побачив мене. Мені осточортів цей старий кіт!»… і я виставила його за поріг не з тим зійшлася.
У коридорі запанувала непроникна тиша. Він вийшов, грюкнувши дверима так, що уся квартира здригнулася. На вішалці більше не висить його куртка, випарувався докучливий запах його парфумів, а на полиці під взуття пустка як ніби зникла ціла частинка чужого буття.
Я важко видихнула й опустила очі. Біля моїх ніг, прищуливши вуха і підтягаючи стареньку задню лапу, сидів сірий Михась. Пятнадцять років прожитих разом і цілих шість кілограмів відданості.
Ну що, друже, прошепотіла я, обережно сідаючи біля нього й запускаючи пальці у вже тьмяні, не такі густі шерстинки. Схоже, ми це знову пережили.
Михась відповів коротким, твердим «мурр».
Кіт із минулим і міф про компроміси
Павло зявився у моєму житті пів року тому. Ми із самого початку знаходили спільну мову, і так непомітно вирішили спробувати жити разом. Михась не був для нього несподіванкою: я постійно розповідала на зустрічах про кота, а Павло лише посміхався і запевняв: «Я добре ставлюсь до тварин».
Проте Михась не просто кіт. Я підібрала його крихітним, змоклим від дощу кошеням у парку Шевченка. І всі ці роки ми були разом: радості, втрати, повороти долі. Він мовчазний хранитель моїх секретів. Тепер йому пятнадцять, у нього хворі нирки, сувора дієта й регулярні крапельниці стали для нас буденністю.
Коли Павло оселився у мене у квартирі на Лукянівці, його захоплення тваринами наче розвіялося вітром.
Спершу це виглядало безпечним: «Чому він спить у тебе в ногах? Це ж негігієнічно». «Навіщо такі витрати на ветлікаря? Це ж кіт, могла б ще одного взяти».
Я намагалася згладжувати кути: частіше міняла постіль, купувала дорогий наповнювач, ховала ліки від кота, аби не бачити невдоволення Павла. Думала, що компроміси це основа стосунків.
Момент істини
У вівторок я затрималася на роботі в офісі на Хрещатику, а Павло повернувся раніше. Відчинивши двері, першою в носі вдарила хлорка і крик.
Михасеві стало зле і його знудило на новий павлопосадський килим біля ліжка, який Павло щойно подарував. Прикро, але хіба це трагедія?
Павло стояв посеред кімнати, червоний від злості, і кидав докірливий погляд на кота, що трусився під ліжком.
Я так більше не можу! закричав він, щойно помітив мене. Мені остогид цей кіт!
Я спокійно зняла пальто, взяла у руки миючий засіб і почала підбирати слова.
Це жива істота. Йому пятнадцять років. Він хворіє, промовила я.
Мені байдуже! Я хочу жити в чистій, затишній оселі. Обирай: або я, або цей облізлий мотлох. До вечора вирішуй приспи його або віддай на якусь дачу, або я піду.
Я випрямилась, міцно хапаючи ганчірку в руках. Очевидно, Павло чекав криків і сліз, але я вчинила інакше.
Не доведеться чекати до вечора, тихо відповіла я. Твоя валіза у шафі. Ти маєш пятнадцять хвилин.
Ти що, справді гониш мене через кота? Ти ж до чотирьох десятків залишишся сама з цим
Час пішов.
Він нервово кидав у сумку речі, сипав образами. Я мовчала його слова лише укріплювали мої рішення. Усю цю сцену Михась пересидів під кухонним стільцем, не виявляючи жодних емоцій.
Павло, захлопнувши валізу, підійшов ближче.
Оксано, може, не рабій? Просто погарячкував. Давай обговоримо спокійно: може, відвеземо його до твоєї тітки в Вишгород? Запах, сам розумієш
Ні, коротко кинула я. Річ не у запаху, Павле. Я не хочу, щоб мене змушували обирати.
Коли дверний замок клацнув востаннє, я пішла на кухню, налила собі склянку води. Михась повільно вийшов із-під столу, потерся вологим носом об мою щиколотку і вимовив чітке, промовисте: «Мяу».
