Я щаслива за свого сина, бо він зміг знайти жінку, що готова з ним «і у вогонь і у воду». Я бачу, які вони щасливі поруч один з одним уже 10 років й не можу цьому нарадувати, але не буває меду без гіркоти. Оленка, наша невістка, не може мати дітей. Вони перепробували уже всі можливі способи. Зверталися до всіх відомих знахарок та «бабусь», потім перейшли на медичні способи, але нічого не дало результату й вони наважилися взяти дитину з дитячого будинку.
Я була рада, що вони прийняли таке рішення, адже це означало, що вони зможуть ощасливити не тільки себе, а й чужу дитину, порадувати її сім’ю.
Загалом, через кілька місяців оформлення документів у мене з’явився дворічний внук Богдан. Дуже активний хлопчик й допитливий, який все намагався пізнати й зрозуміти. Йому було лише два, тому нас він сприймав, як свою справжню родину.
Я бачила, що для сина й невістки дитя стало ношею, тому інколи забирала його до себе, щоб дати молодим відпочити, а вже наступного дня вони забирали його з новими силами.
Засмученим був лише мій син, я спочатку думала, що це втома, але він мені пояснив, що хотів би мати рідну дитину, як всі інші, щоб не спати ночами, міняти підгузники, стежити за ростом зубів й навчати вимовляти перше слово, а оскільки Богдану уже було два роки, то всі ці етапи були пройденими. Син почав серйозно думати про те, щоб повернути хлопчика у дитячий будинок
Незабаром й невістка стала роздратованіше та сумніша. Все частіше я ставала свідком того, як вона свариться на маленького хлопчика, коли причина була справді дрібницею. Я заступалась за внука й не могла зрозуміти, чому дорослі люди так себе поводять. Я розумію, що це для них перший досвід, але вчитися треба відразу.
Після того, як я почала говорити невістці, що так не поводяться з сином, вона мені вперше нагрубіянила. Я не знала, як на це реагувати й вирішила розповісти все сину. Він поділився зі мною, що вони двоє думають про те, щоб повернути дитину назад, бо вони відчувають, що це не їхня дитина, не рідна, а роздратованими такими стали, бо втомлюються на роботі, а ще й дитину потрібно глядіти.
Перший час я була переконана, що вони говорять про повернення тільки тому, що їм зараз важко, а коли вони звикнуть, то й такі розмови зникнуть, але недавно вони почали говорити про це серйозно. Кілька днів тому я дізналася, що у них уже є всі документи, щоб повернути хлопчика назад.
Я почала їх відмовляти й говорити, що вони так цього хотіли й знали, яка це велика відповідальність і як буде важко. Вони лише відмовлялися, що нічого не знали й думали, що все буде простіше. Я вже навіть почала переконувати їх, що візьму його під своє крило, але вони нічого навіть чути не хочуть, наполягають на своєму.
Я почала цікавитися, чи зможу я всиновити хлопчика, але органи опіки сказали точне «НІ», бо мій вік та один інсульт не дозволяють доглядати таку маленьку дитину. Я розгублена й не знаю, що робити, бо розлучатися з внуком я не хочу. Лише вірю у чудо, що мої діти нарешті одумаються.
Чи потрапляв хтось у схожі ситуації? Як ви це вирішували?
