Я народилася та виросла у місті. Тож до важкої фізичної праці не була привчена. На літо батьки відправляли мене до бабусі в село. Яка ж це була краса. Бабця Ганя мала козу, тож кожного ранку варила мені молочну кашу та давали пити парне молочко. На обід ми їли запечену картоплю та хліб із печі. Я ніколи в житті не їла смачнішого. Ввечері ходили з дідусем на рибалку й слухали як цвірінькає у траві коник-стрибунець. Перед сном я дивилася у шибку та бачила прекрасне зоряне небо – у місті такого не було. Ці спогади найщасливіші у моєму житті.
Через декілька років стареньких не стало. Їх будинок мама продала, тож у село я більше ніколи не їздила. Почалося навчання, згодом робота. Щоб бути самостійною та незалежною я з’їхала від батьків та почала жити окремо. Одного разу на роботі нас відправили на конференцію в інше місто. Саме там я познайомилася зі своїм майбутнім чоловіком Назаром.
Він ось уже десять років, як жив у місці, хоча родом із села. Мені було цікаво слухати про його пригоди із друзями. Що не скажи, а життя в місті не таке цікаве та веселе. Я теж розповіла хлопцеві про свої спогади. Ми почали зустрічатися і досить скоро поженилися. З батьками нареченого я познайомилася на сватанні. Добрі та милі люди.
Уже на весіллі свекруха показала своє справжнє лице. Коли настав час промовляти тост, вона спершу виказала побажання, а потім додала: «Сподіваюся, невісточко, до весілля ти гарно відпочила, бо тепер на тебе чекає багато роботи. У нашому домі ніхто не лінується, доведеться зіпсувати свій манікюр». Мені було неприємно це слухати, але я перевела все в жарт.
Десь через пів року після весілля навесні нас покликали в гості батьки Назара. Їхнє село було надзвичайно мальовниче та красиве. Я не могла намилуватися довколишніми краєвидами та цим свіжим повітрям. Одразу згадала дитинство, дідуся та бабусю. Ми приїхали на вихідні, але ще по дорозі я стала просити чоловіка залишитися на гостину довше.
Не встигли ми заїхати на подвір’я, як свекруха уже роздавала нам роботу. Мені потрібно було наварити борщу та посмажити картоплю. Напевно, мати Назара вирішила, якщо я з міста, то і готувати не вмію. Чоловік пішов з батьком на хазяйство. Вони мали спорудити клітку для кроликів. Я швиденько прийнялася за роботу. Стала розпитувати у мами де що брати. ЇЇ дуже нервувало те, що я сама не можу здогадатися, що продукти на городі. «Піди накопай, якщо знаєш, як лопату у руки брати». Але ж я вперше у них вдома. Звідки я взагалі знаю, де що тут знаходиться.
Я пішла до коханого попросити допомоги. Йому не сподобалося, що його мама заставляла мене виконувати важку роботу. Щоб уникнути конфлікту, я заспокоювала чоловіка. Через годину вечеря була готова. За цілий день ми зголодніли, як вовки, адже нас не годували зовсім. Буквально накинулися на вечерю і втомлені лягли спати.
Розбудили нас о 5 ранку. Я навіть не встигла зрозуміти, чи взагалі спала.
-Нічого ніжитися до обіду, це вам не місто, у селі треба працювати – виступала свекруха однієї й тої самої.
Нам знову надавали кучу роботи, а годувати навіть і не думали. Добре, що тут овочі безплатні. Цілий день я трималася на моркві, а Назар так і ходив голодний. Можливо свекруха у такий спосіб хотіла показати, що вони живуть за принципом: «Хто не робить, той – не їсть».
Ввечері я насилу волокла свої ноги. Не хотілося вже нічого, я і забулася, що була голодна. Наостанок мені дали ще одне завдання – подоїти корову. Для мене це був нонсенс. Я взагалі боюся навіть підходити до цих тварин, а тут подоїти. Я відмовилася і тоді свекруха стала нарікати, яка ж я погана господиня і що в мене руки не з того місця ростуть. Того ж вечора ми повернулися додому.
Після цієї гостини ми ще цілий рік не наважувалися поїхати у село. Мати Назара при кожній можливості не забувалася нагадати, яка я у нього нетямуща білоручка. На літо нас знову запросили в село. Ми погодилися поїхати за однієї умови: свекруха мене не зачіпатиме.
Зустріли нас зарізаною свинею. Потрібно було її розібрати та зробити кров’янку. У бабусі я їла цю страву, але уявлення не мала з чого вона робиться. Поки Назар з татом розбирали її на м’ясо, ми з мамою складали все у коморі. Потім почалося найцікавіше, вона наказала мені мити кишки. Мене вирвало. Я не змогла навіть доторкнутися до них. Знову почалося те саме – я принцеса, яка уявлення немає про роботу. Живу на всьому готовому.
Вранці ми уже поверталися додому. Історія повторилася. Знову цілий рік Назар слухав претензії щодо своєї дружини від матері. На ці вихідні нас запрошують у село на сіно. Я маю уявлення, що потрібно буде робити, але залишаюся вдома через вагітність. Дякувати богу не доведеться в черговий раз слухати докори цієї жінки. Співчуваю чоловіку та іду готувати йому їжу в дорогу, щоб з голоду там не пропав.
