Я потрапила у дитячий будинок ще немовлям. Знала лише одне – ти була дуже молодою, не хотіла брати на себе відповідальність, тому й відмовилася від мене. Мене так ніхто і не вдочерив.
Ольга Дмитрівна, моя улюблена вихователька, не могла повідомляти нам причини, чому ми потрапляли сюди. Але якось обмовилася, що мою маму змусив вчинити так її батько, мій дідусь. Тоді я палко захотіла знайти тебе. Все думала: “Можливо, ти чекала на мене?”
Я шукала тебе довгих двадцять років! За цей час я вивчилася у медичному університеті, стала успішною лікаркою. У мене з’явилася сім’я: чоловік та донечка. Але я продовжувала свої пошуки.
Мені так багато треба було сказати тобі, мамо. Мені так хотілося навіть дорослою пригорнутися до тебе. Як не вистачало твого тепла та любові усі ці роки. Скільки годин я провела, вдивляючись на дорогу за вікном, з надією, що ти прийдеш і забереш мене. Куди я тільки не зверталася, куди не писала!
І ось нарешті я знала, де тебе шукати. Я мчала до тебе, мов на крилах. Покинула усе… Хотіла подивитися у твої очі і зрозуміти, чому ти залишила мене. Я не знала, чи ти пам’ятала про мене, мамо, усі ці роки.
Я приїхала. Але не встигла… Бачу тебе вперше. Стою біля сірого надгробку і вдивляюся у твої очі. В них не зможу вже щось прочитати. Я ж так і не пригорнулася до тебе, мамо. Сльози душать… Навіть дихати не можу. Стою і навіть квіти не наважуюся покласти на твою могилу, бо руки трясуться.
Прізвище у тебе інше. Не таке, як у мене, тому що ти вийшла заміж після мого народження. Напис на пам’ятнику: «Від чоловіка та дітей». Значить, у мене ще є брати чи сестри.
Я ж так багато хотіла сказати тобі. Чи чуєш мене, мамо? Ніколи мій пазл не складеться вже без тебе. Чому так? Чому ти лежиш під землею, а зі мною і не попрощалася навіть. Чи не хотіла мене бачити? Ти шукала мене, як я тебе? Чи просто віддала мене в дитячий будинок заради років вільного життя і забула назавжди?
Я ж тебе ціле життя шукала, мамо! А тепер прощаю тебе і відпускаю…
