**Справедлива угода**
Марія відходила повільно й болісно. Виснажений нескінченними хіміями організм уже не боровся з хворобою. Та й сама Марія мріяла швидше звільнитися від страждань, які мучили її останні місяці. Від знеболюючих вона перебувала у стані, наче напівсні — іногда випливала на поверхню свідомості, щоб знову потонути в рятівній дрімоті.
Софійка приходила зі школи, заходила в кімнату, наповнену запахом важкохворої людини, й довго дивилася на маму. Та зовсім не нагадувала ту веселу, смішну маму з минулого. Лежала із заплющеними очима, а дівчинка напружено стежила за рухом грудей під ковдрою — дихає чи ні.
— Мамо… Ма-ам, ти мене чуєш? — кликала Софійка.
Повіки Марії здригалися, але підняти їх не було сил. Тоді приходила бабуся й забирала онуку.
— Ходімо, серденько, покуштуємо, потім уроки робитимемо. Нехай мама поспить.
— Вона й так увесь час спить… Коли вже видужає? Хочу, щоб було як раніше.
— Ох, дитинко, мені теж цього б хотілося. Сон — найперше лікування, — говорила бабуся, ставлячи перед онукою тарілку наваристого борщу й відвертаючись, щоб сховати сльози.
«Чому це я живу, а дочка вмирає? Чим я прогнівила Бога?» — думала вона, важко зітхаючи.
Марія померла над ранком. Ганна о третій ночі встала в туалет, заглянула в кімнату — дочка ще дихала. Потім лягла, довго ворочалася, а коли заснула, їй приснилася маленька Марійка: сміялася, махала рукою й бігла, озираючись. «Стій, куди ти?» — крикнула Ганна в сні й прокинулася.
Відразу пішла до дочки. Та лежала нерухома й чужа. Ганна зачинила двері, на кухні нагріла чайник, підігріла сирники для Софійки і лише тоді розбудила її.
Онука поснідала, вдягла шкільну форму й пішла до мами — завжди перед школою вони прощалися.
— Не ходи, нехай поспить, — зупинила її Ганна. — Ось, візьми яблуко.
Ішли до школи, а бабуся розсіяно слухала Софійку.
— Чого ти сьогодні така? — запитала дівчинка.
— Погано спала, — відповіла Ганна.
Повернувшися додому, вона викликала швидку.
— Коли померла? Чому так пізно дзвоните? — допитувалася лікарка.
— Онуку в школу провела… Щоб не бачила…
Тіло Марії встигли забрати до повернення Софійки. Але як сказати дитині правду? Ганна так і не знайшла слів. Коли онука вбігла в кімнату й не знайшла мами, бабуся вимовила перше, що спало на думку:
— У лікарню забрали…
Дівчинка, напевно, щось відчула або образилася, що їй не сказали. Відмовилася від їжі, закуталася в куток дивана й відвернулася. У Ганни не було сил її втішати — їй самій потрібен був хтось, хто пригорне. Вона замкнулася у ванній, відкрила воду й подзвонила Олегові, колишньому чоловікові Марії, чий номер знайшла в її телефоні.
— Ну що тобі? — буркнув він, думаючи, що це дзвонить Марія.
— Це Ганна Михайлівна. Вона сьогодні померла… Можеш забрати Софійку на кілька днів? Я казала, що маму в лікарню поклали…
— Зараз приїду, — вже спокійніше сказав Олег.
Через півгодини він стояв біля дверей. Софійка побачила батька й навіть зраділа — все ще була зла на бабусю.
— Як справи? — він сів поруч. — Школа не набридає?
— Ні… Маму в лікарню поклали. А бабуся не хоче їхати до неї.
— Значить, ще не можна відвідувати. А я хотів запропонувати тобі погуляти. У парк, на морозиво, у кіно…
— Правда? — очі Софійки засяяли.
Ганна зібрала речі онуки, сунула Олегу сумку, і вони пішли. А вона поїхала в морг. Стільки справ, стільки клопоту…
Похоронна метушня остаточно виснажила Ганну. До вечора вона ледве трималася на ногах, серце боліло, але плакати не було сил. «Тільки б не зламатися…»
Після похорону Олег подзвонив і запитав, коли привезти Софійку.
— Вже набридла? — хотілося їй відповісти злісно, але вийшло боляче.
— Вона додому проситься. Зараз приїдемо. Треба поговорити.
Серце стиснув жах. «Ще чого?» Вона змусила себе встати, поставила чайник, дістала з холодильника залишки поминальних страв і недопиту горілку. «Нехай пом’яне, хоч і колишній…»
Побачивши Софійку, Ганна розплакалася — зрозуміла, як сильно сумувала.
— Ходімо, я накрила на стіл.
Олег одразу взявся за пляшку, налив повну чарку. Хотів сказати тост, але зустрів попереджувальний погляд Ганни й мовчки випив. Потім бабуся попросила Софійку піти в кімнату — треба було поговорити наодинці.
— Ну, що хотів? — втомлено запитала Ганна.
— Не дивись на мене так. Я ж із добрими намірами.
— Від твого добра моя дочка вмерла.
— Та годі мене звинувачувати! Вона теж не мед була, — підвищив голос Олег.
— Тихше! — шикнула Ганна. — І імені її не смійА потім, коли Софійка вийшла заміж і народила донечку, Ганна зрозуміла, що справедливість таки існує — адже тепер у її серці знову було сонце.
