Отакий справжній чоловік
Оксана з Іваном зустрічалися два роки. Мама Оксани вже почала хвилюватись, що донька марнує з ним час, до весілля справи так і не дійдуть. Сам Іван казав, що поспіху немає, встигнуть, і так добре разом…
Минуло літо, з дерев облетіло листя, укривши тротуари золотим килимом, почалися дощі. І одного сирого, пронизливого жовтневого дня Іван раптом несміливо зробив Оксані пропозицію, подарувавши скромненьке перстенько.
Вона обхопила його за шию й прошепотіла на вухо: «Так», а потім надягла перстень на палець і радісно скрикнула: «Так!», піднявши руки догори й підстрибуючи від щастя на місці.
Наступного дня вони пішли до ЗАГСу й, соромлячись, подали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Оксані хотілося весілля влітку, щоб усі бачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Іваном не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім ще й передумає. А вона його кохає й не переживе розставання.
У день весілля завірюха розгулялася не на жарт. Вітер розкуйовдив старанно укладену зачіску. Повітріяна сукня роздувалася, і здавалося, наступний порив вітру підхопить красуню наречену й понесе далеко-далеко. На ґанку Іван підхопив щасливу дружину на руки й доніс до машини. І ніщо — ні завірюха, ні розкуйовджене волосся — не могло зіпсувати радості закоханих.
Спочатку Оксана купалася в любові та щасті. Здавалося, так буде завжди. Ну, бували й дрібні сварки, але вночі вони швидко мирилися й любили одне одного ще сильніше.
Через рік у щасливій молодій сім’ї народився Данилко.
Хлопчик ріс спокійним і кмітливим на радість мамі й татові. Іван, як і більшість чоловіків, мало допомагав Оксані з сином, боявся брати малого на руки, а якщо й брав, Данилко починав ревіти, і Оксана швидко забирала його.
— Ти вже сама з ним, у тебе краще виходить. Ось виросте, тоді й будемо з ним у футбол грати. Я краще зароблятиму, щоб вам вистачало, — казав Іван, але його зарплатні ледАле його зарплатні ледве вистачало на трьох, і щастя почало повільно втрачати сяйво, як осіннє сонце за хмарами.
