Віра увійшла до квартири й прислухалася. Швидко зкинула пальто, туфлі й одразу пройшла до маминої кімнати.
Та лежала на ліжку поверх ковдри. Очі заплющені, руки складені на грудях.
«Мамо!» — зі страхом вигукнула Віра.
«Чого кричиш?» — мама повільно відкрила очі.
«Налякала мене. Лежиш, як…» — Віра змовкла.
«Тільки й чекаєш моєї смерті. Нічого, недовго лишилося», — буркнула жінка. «Чому так пізно?»
«Мамо, ну навіщо так? Я справді налякалася. Зайшла до магазину після роботи. Усього на п’ятнадцять хвилин запізнилася», — виправдовувалася Віра. «Тобі щось потрібно? Тоді я піду вечерю готувати».
Мама хворіла завжди, скільки Віра себе пам’ятала. До поліклініки ходила, як на роботу. Поверталася й скаржилася, що лікарі бездарні, гроші дарма на них витрачають. Лікувати не вміють, діагноз поставити не можуть.
Народила вона Віру пізно, у сорок років. «Для себе», як то кажуть. Батька у Віри не було. Мама припиняла всі розмови про нього. Коли Віра підросла, вона переглянула всі фотоальбоми — їх було всього два — але не знайшла жодного чоловіка на знімках.
«Спалила всі. Навіщо зберігати фото зрадника?» — відповіла мама на запитання Віри. «Ти, доню, чоловікам не довіряй. Тримайся від них подалі».
У походи чи подорожі з класом довше, ніж на день, мама Віру не відпускала.
«У нас і так грошей нема. Виростеш — усюди побуваєш. А якщо мені стане зле, а тебе поруч не буде? Померу — ти залишишся сама на цьому світі», — говорила мама.
Щойно щось не так — мама хапалася за серце. Віра кожного разу лякалася й маминих нападів, й розмов про смерть, бігла за ліками. Вона давно знала, де вони лежать, які треба принести для серця, а які від нервів. Тому з дитинства мріяла стати лікарем і лікувати маму.
Але у їхньому місті медичного інституту не було. Їхати вчитися до іншого міста — навіть думки не було. З ким мама залишиться? Вони завжди жили дуже скромно, а тепер, коли мама вийшла на пенсію, ледве зводили кінці з кінцями. Тож після школи Віра пішла працювати.
Недалеко від їхнього будинку була невелика нотаріальна контора. Ніяких оголошень на две́рях не висіло. Віра зайшла так, про всяк випадок, поцікавитися, чи немає роботи. Виявилося, прийшла якраз учасно.
У конторі працювало кілька співробітників. При вході сиділа вагітна дівчина. Вона записувала клієнтів, відповідала на дзвінки, розподіляла потік відвідувачів, виконувала дрібні доручення. В кінці робочого дня мала прибрати офіс і винести сміття — тобто ще й прибирала по сумісництву.
Вона давно казала начальниці, що не може більше мити підлогу й носити відра з водою, треба взяти прибиральницю. Але начальниця не поспішала. Дівчина ось-ось піде у декрет — знайдуть когось на її місце. Навіщо наймати ще одну? Віра з’явилася якнайкраще. Скромна й вихована дівчина викликала довіру, її взяли.
Мити підлогу доводилося не лише в кінці дня, а й протягом роботи, якщо на вулиці було дощово й брудно. В інший час Вірі робити було нічого, і вона із задоволенням виконувала дрібні доручення секретарки: розкладала папери по папках, запрошувала клієнтів до кабінетів, робила копії документів. Дівчина-секретар навчила її працювати на комп’ютері.
Коли вона пішла у декрет, шукати заміну не стали. Прискіплива Віра вже втягнулася і добре справлялася. Тепер вона отримувала подвійну зарплатню, чому була неймовірно рада.
Ще в школі Вірі подобався хлопець із сусіднього будинку. Разом поверталися зі школи, пару разів він запрошував її в кіно. Ось тоді мама й попередила дочку, що з хлопцями треба бути насторожі. Усі вони хочуть від дівчини одного. Скористається її довірливістю, отримає своє — і був такий. І доведеться їй самій ростити дитину, як мама Віру.
«Тато тебе теж обманув? Тому й спалила всі його фото?» — здогадалася Віра.
Мама зніяковіла, але швидко взяла себе в руки.
«Ні, у нас із твоїм батьком було інакше. У нас було кохання, ми одружилися, потім народилася ти. Але він усе одно кинув мене, знайшов собі молодшу й кращу. Усі чоловіки — зрадники й очі на сторону залишають. Нікому не вірь», — повторила мама.
Те, що народила дочку без чоловіка й «для себе», мама, звичайно, приховала.
Після школи хлопець вступив до інституту. Тепер вони рідко й випадково бачилися. А незабаром Віра побачила його з дівчиною. Він відвів очі й зробив вигляд, що не знає її. «Усі вони зрадники», — згадала Віра мамині слова.
Молоді клієнти контори намагалися залицятися до симпатичної дівчини. Але вона всім відмовляла. Та й мама постійно хворіла, вимагала уваги. То тиск підскочить, то поперек заломить, то суглоби заноють. Останнім часом все частіше серце даваЗалишаючи Україну, Віра тримала на руках свою маленьку доньку Марійку й усміхнулася, знаючи, що нарешті починає жити для себе.
