Батько не кидав нас. Все було не так, як говорила мати…
Я несла в душі образо двадцять довгих років. Весь цей час мати повторювала одне й те саме: батько покинув нас, пішов у невідомість, викреслив із життя. Востаннє я бачила його, коли мені було сім. Залишилось лише кілька старих світлин та невиразні уривки спогадів, що викликали лише біль і розгубленість. Я намагалася вигнати його образ з голови. Все, що я знала, йшло від матері.
Вона розповідала, що батько пив, гуляв, і врешті-решт вигнала його з хати після чергової сварки. Мовляв, він навіть не спробував повернутися, не дзвонив, не цікавився. Казала, що навіть коли він прийшов на моє Перше вересня — був п’яним, влаштував сцену й зник назавжди. З того часу минуло двадцять років. Я росла зла на нього, певна: він просто обрав легке життя без нас.
Коли я збиралася заміж, мій наречений раптом запитав:
— А ти збираєшся запросити батька на весілля?
Я зніяковіла:
— Навіть не знаю… Може, і хотіла б, але я ж не знаю, де він. Та й чи варто?
— Ти ж спілкуєшся із його сестрою? Спитай у неї. Гадаю, потім шкодуватимеш, якщо не зробиш цього.
Він мав рацію. Я поїхала до тітки Марічки — єдиної, з ким ще підтримувала зв’язок з батькової родини. Бачилися ми рідко, але завжди тепло. Мати терпіти її не могла, казала: вона все виправдовує свого брата.
Тітка зустріла мене в халаті й здивована:
— Ти чого, Оленко? Все добре?
— Мені треба поговорити. Про тата…
Вона довго мовчала, а потім важко зітхнула.
— Думала, сама з часом усвідомиш. Але, мабуть, пора. Твій батько був не таким, як твоя мати розповідала. Так, не ангел. Але й не чудовисько. Він справді любив тебе. Просто… Соломія була нестерпно ревнивою. Він допоміг сусідці донести торби — і за це вилетів за двері. Вона верещала, забороняла йому навіть підходити до хати. А потім взагалі заявила, що ти — не його донька, хоча сама знала, що бреше. Він ходив під вікнами, стояв під дощем, посилав подарунки — усе поверталося. Твоя мати знищила його. А тебе позбавила батька.
Я мовчала, стискаючи руки. Світ розвалювався в голові. Виявляється, я двадцять років жила в ілюзії. Моя образа була зведена на брехні. Це мати відірвала мене від батькової любові, не давши жодного шансу.
Коли я розповіла їй, що хочу запросити батька на весілля, вона спалахнула, як сірник:
— Якщо зробиш це — забудь про мене! Або він, або я!
Я не відповіла. Вперше в житті я обрала себе. Без слів.
У день весілля все було як у казці: метушня, нервова наречена, дощ за вікном. Парасолька десь зникла, водій сигналив, гості вже чекали в ЗАГСі. Я вискочила із під’їзду, заплутуючись у підолі сукні, коли раптом хтось розкрив парасольку над моєю головою.
Передо мною стояв чоловік у чорному плащі. Його обличчя було знайомим, хоч і постарілим. Сиве волосся, добрі очі.
— Привіт, доню, — тихо промовив він.
Я заплакала. Все стиснулося всередині — ніби зламалася пружина образи, напруги, туги.
— Привіт, тату…
— Вибач, що прийшов без запрошення. Марічка сказала, що у тебе весілля.
— Дякую, що прийшов, — видихнула я.
— А мати…
— Я доросла. І сама вирішую, хто буде поруч у важливий день. Поїхали. Там чекають.
Він мовчки кивнув і відчинив переді мною двері авто. У той момент я зрозуміла — це справді був мій найщасливіший день. День, коли я відпустила минуле… і вперше по-справжньому відчула, що я не сама…
