Оригінальний чоловік
Оля з Іваном зустрічалися два роки. Мама Олі вже почала хвилюватися, що донька марнує з ним час, до весілля справа так і не дійде. Сам Іван казав, що почапуритися нікуди, вже встигнуть, їм і так добре разом…
Минуло літо, з дерев обпадало листя, вкривши тротуари золотим килимом, почалися дожчі. І одного сирого й пронизливого жовтневого дня Іван раптом незграбно зробив Олі пропозицію, подарувавши скромненьке колечко.
Вона обійняла його за шию й прошепотіла на вухо: «Так», а потім наділа кільце на палець і радісно скрикнула: «Так!», піднявши догори руки й підстрибуючи від щастя на місці.
Наступного дня вони пішли до РАГСу й, ніякуючись, підали заяву. Весілля призначили на середину грудня.
Олі хотілося весілля влітку, щоб усі бачили, яка вона гарна у білій сукні. Але сперечатися з Іваном не стала. Раптом відкладе до наступного літа, а потім ще й передумає. А вона його кохає й не переживе розставання.
У день весілля завірюха розгулялася навіть. Вітер розчесав старанно укладений шиньйон. Повітряна спідниця білої сукні надувалася дзвоном, і здавалося, що наступний порив підхопить красуню-наречену і занесе далеко-далеко. На ґанку Іван підхопив щасливу дружину й на руках доніс до машини. І ніщо — ані завірюха, ані розкуйовджене волосся — не могло позбавити радощів закохІ ніщо, навіть його зрада, не змогло забрати в неї найголовніше — сина, який став для неї справжнім чоловіком.
