Справжня жінка
Оксанко, де ти там поділася?! Принеси огірків! Скільки ще чекати?!
Чоловік мій, Віктор, явно вже втратив терпіння та й підвищив голос, але я була зайнята. Дбайливо доводила до пуття ліве око новою, страшенно дорогою тушшю, якої не поскупилася купити якась заможна львівянка, за порадою моєї подруги Дарки. Іншим оком я милувалася на своє відображення. Після всіх цих тіней і підводок, здавалось, що праве моє око стало у два рази більше, ніж дано від природи, і від того навіть виглядало трішки лячно. Але зупинятись на досягнутому я не збиралася.
На огірки, що вимочувалися у ванній, дивитися не мала коли.
А все через те, що не далі як тиждень тому, той самий Віктор, що чарував зараз на кухні та закочував банки з огірками на зиму, раптом заявив мені з порога:
Хочу, щоб ти була справжньою жінкою!
І простягнув свою банківську картку, де зібрались всі заощадження за рік.
Що й казати я була у шоці.
Перша думка влаштувати скандал. Ще б пак! Якщо Віктор спромігся назбирати якісь гроші, приховавши це від сімейного бюджету, то може, й зарплату не всю носив, і ще щось недоказав… Скільки ще приховано?! Як з таким миритися?.. Але потім мене осінила інша думка. І, не встигнувши й рота розкрити, я плюхнулась на табуретку посеред кухні, забувши й про недоварений борщ, що вже википав на плиті.
Це ще як справжньою жінкою?!
Уф, як усе закрутилося! Захотілось крики здійняти на весь світ і побити той самий новенький сервіз, про який давно мріяла, а недавно отримала в подарунок від свекрухи, Ірини Семенівни. Сервіз був для мене недосяжною розкішшю, та раптом саме мені дісталося! Я аж заплакала від щастя, а свекруха тільки розсміялась:
Та ну, Оксанко! Я тобі що завгодно зроблю, аби ви щасливо жили!
Чому вона так вчинила не пояснювала. Просто обняла спочатку мене, потім Віктора, приголубила онуків, і поїхала. Не любила вона довго гостювати казала, що господарство чекає, треба дивитись.
Я з нею не сперечалася. Завжди відвозила дітей на вихідні, слідкувала, щоб поводились чемно, і завжди намагалась засмакувати для неї якесь гостинця подякувати за доброту, бо в сімю мене прийняла без жодних дорікань.
Було за що, кажучи відверто, й дорікнути. Свої й чужі родичі мені цього не забували, що вже казати про когось стороннього! Познайомилась я із Віктором давно, ще коли була самотньою мамою І дуже боялася тієї зустрічі з його мамою, аж спітнілі руки тремтіли:
Може, не треба? А що вона скаже? Може, прожене? Я не готова!
Не вигадуй, Оксана. Моя мама добра. І, можливо, ще здивує тебе…
Не хотілось мені тих несподіванок. Але таки вийшла з машини, взяла на руки сонного сина, Ромчика, й пошкандибала за нареченим.
Ірина Семенівна й справді здивувала: поздоровкалась стримано, але до себе покликала й сина мого одразу ж віднесла у спальню, заколисала ніжно.
Ромчик її відтоді одразу й бабусею назвав нове слово швидко прилипло, а я за це полюбила Ірину Семенівну всією душею.
Сина народила я рано щойно виповнилось вісімнадцять. Ким був його батько, вся наша Козятинська слобідка знала і перемивала кістки. Гадали: чи одружиться той Дмитро Коваль із Оксанкою Лебідь, чи, як і інших дівчат, обдурить. А слава за ним була така, що й за три версти обійдеш. Я й обходила, але таки, як тій лозині, не вдалося уникнути.
Дмитро був ловкач слівець зачепить, подивиться так, що серце тане Де не проходило полюдськи, гнув свою лінію, а дівчата сором, гріх прикривали і мовчали. Мовчала лише я.
Повертаючись якось з Вінниці, затрималась і йшла полями автобус далі не поїхав. Дмитра “жигуль” підхопив мене на дорозі:
Оксано, поїхали, пізно вже!
Не треба, Дмитре, дякую! відповіла, але було пізно
Вернулась додому у порваній сукні і зі слізьми. Не заходячи до хати, мама хворіла одразу в літню кухню, там ночувала до ранку, намагаючись змити чужі дотики. Плакала, лаяла себе, думала, як маму не засмутити: серце у неї було слабке, лікар забороняв хвилювання.
На пятому місяці вагітності мами не стало тихо заснула, залишивши мене зовсім-самісіньку.
Тітка приїхала, щоб допомогти, але поводилась інакше:
Сама наламала дров, сама і тяни! На мене не розраховуй! Хотіла допомоги чого до дільничного не звернулась, одразу розказала б давно була б заміжня і про сором не згадувала б. А то що?! Ні, Оксано! Сама розбирайся!
Важко було зрозуміти, що робити далі. Коли дійшло, що все нема від кого чекати опори, пішла сама до дільничного у селищі.
Чому змовчала, Оксана?! ледь не розпачливо схопився за голову він. Я так йому задам, усе селище дізнається!
Дмитра посадили.
Коли я розказала свою правду, виявилось, що дітей у того гуляки по селищу аж семеро! Мами їхні довго мовчали, а потім заговорили і понеслось діло.
Мати Дмитра прокляла мене просто посеред селища, плюнувши під ноги, а сусіди стали на мій захист. В ту ж ніч ворота Коваліїв змастили смолою а згодом їх змусили переїхати.
Я свого Ромчика народила вчасно, здоровим, крикливим. У ньому й натяку не було на батька-гульвісу, тільки мої риси. Сусіди допомогли всім й колискою, і одежинкою для немовляти. На заощадження від мами намагалась жити економно, бо знала: виховати дитину самій це задача з зірочкою.
І тут рідня зявилась: дядьки, брати покійної мами, яких до того я не знала.
Треба, Оксано, переїжджати! Дім материнський наш, ділитимем. Поки мати була не чіпали, а тепер треба грошей. Ділимо частку тобі виділимо, але далі викручуйся сама.
По тих грошах нічого в селі не купиш, навіть розвалюху. Довелося до міста збиратись, а як там без підтримки? А тут тітка косо дивиться, до колиски Ромчика підходить та вертає відразу, бурмоче:
Не народжувати треба було, а
Не стала її слухати. Мого сина я нікому не дам в образу!
Сталося так, що опинилися ми в чужому селищі. Тоді ж дільничний наш підказав:
Оксано, у сусідньому селі бабуся добра пів хати продає, Ірина Петрівна. Сама лишилась, тяжко самій. Якщо хочеш повезу знайомитись.
Дякую! розцвітала я.
З Іриною Петрівною ми знайшли спільну мову. Вона одразу мене заспокоїла:
Я тиха, не конфліктна, але порядку люблю. Допомагатиму, якщо на роботу вийдеш, але берегтись треба.
Працювати хочу! кажу.
Моя подруга шукає продавчиню в магазин. Хочеш порекомендую.
Так і влаштувались.
Саме в магазині я й познайомилась з Віктором, коли він приїхав до мами допомогти. Я запакувала йому покупки, а вже через три дні він лунав в моїх думках.
Він довго не зявлявся, не зважувався. У нього теж своя історія: дружина втекла десь уночі, залишивши двох малюків. Мати його доглядала за хворим дідом, не могла допомагати Сини його, маленькі, а плачуть щосили, кличуть когось у снах
Все це я дізналась від Ірини Петрівни і сама потім сказала Віктору:
Старшому скільки? питаю.
Три скоро.
А молодшому?
Рік.
Як моєму Ромчику.
Оксано
Познайом мене з дітьми. А далі побачимо.
Так і зійшлися.
Весілля відгуляли скромно найближчі, тепла атмосфера, тоді всією родиною помчали до Одеси, на море. Я раділа цій втечі більше за дітей, бо ніколи нічого не бачила
Боротись за своє щастя живуче довелось не раз. Коли старший син захворів, два місяці я з ним провела в лікарнях, молодших залишила на свекруху. А потім ще й мати дітей, покинутих, знову зявилась, судів домагалась. Та я свою родину не віддала. Пройшла всі кабінети, порадилася зі знайомим дільничим, оформила все документально: мамою стала і за законом.
Мати тих дітей так і зникла, а я видихнула, коли Ірина Семенівна обняла мене після судового рішення:
Тепер я можу спокійно за дітей бути.
Роки йшли, діти росли, а я залишалася тією самою незграбною, тихою, але якщо хтось зачепить моє, то вже боронити буду, мов левиця.
І тут таке! Не жінка, кажеш?
Всю ніч після того, як Віктор вручив мені картку, я не спала то до дзеркала підходила, то крутнулась туди-сюди, все гляділа: та що ж там у мені не так? Чоловіка питати образилася. Зранку діти хто в дитсадок, хто у школу, а я мерщій бігом до подруги Дарки.
Що робити? питаю.
Дарка така сама, як і я, трохи не від світу цього. Вирішила радитись з жіночими журналами: не просто ж так ті журнали пишуть! Скелет у шафі має кожна, але справжня жінка, як там пишуть, повинна правильно їсти, фарбуватись, вдягатись Інакше ні жінка, а бозна-що!
Бантик я таки не купила, але зїздили з Даркою до обласного центру, прикупили косметики, нічну сорочку й гарніші туфлі, які заховала від хлопців.
Віктор моїх старань не оцінив. Лише я наношу тіні, як він двері у ванну бах! Я і прямо пензликом у око! Від болю аж підскочила, а водночас і зрозуміла, що ставати «справжньою жінкою» зовсім не хочу.
Оксанко! злякався Віктор, дивлячись, як я скачу по ванній, сльози струмком.
Це все ти! пробубоніла я. Жінку тобі подавай?! А я тоді хто?!
Віктор, нарешті зрозумівши, в чому справа, обняв мене і ніжно став витирати з лиця всі ті тіні:
Я, може, й балакати не вмію, але й ти лукавіша за всіх! Не спитала, накручувала собі
То чому ж гроші дав і в очі докір кинув про “не жінку”? пручаюсь у його руках.
Бо скільки живемо, ти собі нічого не дозволяєш. Дітям, мені, моїй мамі всім! А на себе жодного разу. Усі жінки щось собі купують, а ти ніколи! Ось і вирішив дати тобі, щоб витратила на себе, як ті жіночки у райцентрі.
Я заливалась сміхом, а дітлахи, прибігши, не зрозумівши зразу, чи я плачу, чи сміюся, підняли такий гамір довго довелось їх заспокоювати.
А ввечері, коли діти поснули, я вийду на ґаночок, до неба подивлюсь і тихо усміхнусь з тієї катавасії.
Все, все закатав! вийде Віктор і сяде поруч.
Так накрив, що смакуватимуть ще рік!
Добре б Мені вони пригодяться дуже вже скоро! жартома скажу, руку його на живіт покладу.
І ти мовчала?! А я ні сном ні духом, аж притисне до себе.
Ще хотіла щось сказати, а він візьме та й поцілує. Так, щоб пам’яталось, так, щоб серце мліло де душа дихає і справжні жінки живутьятала на все життя.
Ми сиділи вдвох під зоряним небом я, колишня боязка дівчинка, і він, мій чоловік, що навчився говорити без слів. Десь поруч у кімнатах сопіли діти, а в глибині серця я знала: щастя це не розкішна косметика чи дорогі туфлі, а ось ці нічні розмови, малечин сміх, теплі обійми. Це коли ти справжня для тих, хто тебе любить.
На душі було тихо і затишно. Навіть комарі не докучали ніби знали: сьогодні мені можна відпочити.
Ну що, справжня моя, прошепотів Віктор і вперше за стільки років глянув так, немов бачив мене вперше.
А ти, Вітю, неперевершений, сміюсь, сховавшись у його обіймах.
В цю мить здалося, що все тільки починається. І хай що там кажуть журнали чи сусіди, хай що шепочуть вітри я знаю: справжня жінка це та, що вміє любити, прощати, триматися за своїх і щиро сміятися крізь сльози.
А життя воно ще стільки дарує приводів для щастя. І для смаку свіжих, хрустких огірків, які колись ізнову зберемо з нашого городу, всією галасливою і щасливою родиною.
І хай так буде завжди.
