Було колись…
Маріна тепер переконана: жінки, котрі розлучилися з чоловіками ще в молодості й жили самі, набагато щасливіші. Так вона міркує, дивлячись зі свого досвіду.
“Може, хтось зі мною не погодиться,” каже вона подрузі Надії, “але я тепер так вважаю.”
“Може й так,” нерішуче відповіла Надія, “але в кожної жінки своя доля. Не варто за всіх говорити. Бо дехто був нещасливий у першому шлюбі, а у другому знайшов щастя. А інші й у третьому.”
“Не сперечатимусь, але думки своєї не міняю,” відповіла Маріна. “Якщо брати мою історію, то я пережила страшний стрес. А попереду старасть, а він попри всі мої почуття. Тепер я вже нікому не вірю.”
Той Новий рік Маріна зустрічала вдома з чоловіком Ярославом, свекрухою, що мешкала по сусідству, та сином Андрійком, якому було чотирнадцять. Все було гарно: століття накрила звечора, свекруха допомогла. Зустріли в родинному колі. Першого січня прокинулись пізно довго не спали, за вікном лунали салюти. Свекруха лише раніше пішла до себе.
Але для Маріни той рік почався тяжко й несподівано. Після обіду Ярослав сів у машину й зник, нічого не сказавши. Так, наче розтанув у повітрі.
Ніч була довгою. Неспокій гриз серце, в голову лізли чорні думки.
“А раптом він потрапив у аварію?”
Вона чекала дзвінка, хоча б якоїсь звістки. Але телефон Ярослава не відповідав. Не спавши ні хвилини, зранку вона ледве піднялась, готуючи чай. Незабаром прийшов смс: *”Не шукай мене. Я пішов.”*
Руки затремтіли, серце закалатало.
“Показати свекрусі?” подумала вона, але відмовилась, “Не варто її зараз турбувати.”
А потім раптом усвідомила:
“А може, вона й так у змові з сином?”
Рішуче пішла до сусідів.
“Полюбуйся, що твій син мені надіслав,” вимовила з гіркотою.
“Маріночко, цього не може бути! Він же ніколи нічого не казав. А ти ж нічого не помічала?” щиро здивувалась свекруха.
“Грішним ділом подумала, що ти заодно з ним.”
“Та що ти, Маріно! Якби знала давно б йому розум на місце поставила. Але тепер пізно” вона замовкла, руки тремтіли, “Та не думай, я завжди буду на твоїй стороні.”
Маріна зрозуміла: свекруха нічого не знала. Але хоча б Ярослав живий. Вона вже найстрашнішого надумала.
Снідати не хотілось. Її Ярослав виявився зрадником пішов по-злодійськи, навіть у очі не сказав.
“Зателефоную ще раз,” і набрала його номер.
Трубку взяла жінка.
“Хто це?” спитала Маріна.
“Як хто? Дружина Ярослава,” відповіла та. “А ви?”
Маріна раптом вирішила не зізнаватись.
“Я дружина його друга. Потрібно поговорити про мого чоловіка. Дайте, будь ласка, адресу.”
Та продиктувала. Маріна вирішила їй навідатись.
“Мамо, а тато ще не повернувся?” спитав Андрійко за сніданком.
“Ні, сину.” Вона уникала його погляду, щоб не розказувати зайвого.
“Надю, вітаю з Новим роком. Погана новина чоловік мене кинув,” оголосила вона подрузі.
“Ярослав? Це жарт?”
“На жаль, ні. Він пішов до іншої. Сьогодні їх відвідаю.”
“Поїдем разом?”
“Ні, я сама.”
“Передзвоніть, коли повернетесь.”
Маріна поїхала автобусом, знайшла будинок у приватному секторі. Двері не були замкнені. Увійшла Ярослав і та жінка обідали.
Він побачив її першим і змертвів.
“Хто це?” спитала жінка.
“Я його законна дружина,” відповіла Маріна. “У нас є син. А ви хто?”
Та похолола.
“Хто тебе кликав сюди?” раптом проричав Ярослав. “Забирайся!”
Жінка підвелась:
“Ти ж казав, що твоя дружина померла два роки тому!”
Він занишпорив, зазираючи їй у вічі:
“Я боявся тебе втратити, Вірочко Хотів признатись пізніше.”
Маріна була вражена. У голові не вкладалось:
“Як можна так брехати? Якщо любиш іншу розійдись чесно. Але сказати, що дружина померла Це ж ніби він мене живцем у гроб закопав!”
“І давно у вас ці звязки?” спитала вона жінку.
“Як які звязки? Ми кохаємось вже рік.”
Як же вона нічого не помічала?
“І що ж він казав, чому до вас не переїжджав?”
“Казав, що мати стара, хвора. А тепер вона померла, і він вільний.”
Маріна розсміялась.
“Ось як! Усіх перепоховав. Я ось жива перед вами. І мати його теж жива, сьогодні вранці дізналась, що син пішов.” Вона гірко посміхнулась. “Ну що ж, хай живуть. Розлучення офорлю сама.”
Пішла, гордо піднявши голову.
Повернувшись додому, вона застала дзвінок Надії.
“Маріночко, де ти?”
“Я вдома.”
Та прибігла за десять хвилин.
“Уяви, який він підлюка,” почала Маріна. “Поховав мене! КаТа вони жили далі Маріна з Андрійком, а Ярослав із новою «удовицею», і кожен ішов своєю дорогою, наче колись і не було тих святкових вечорів, коли вони ділили один стіл і одну долю.
