Осталась чужою
Настя стояла біля вікна й дивилась, як її донька Олеся завантажувала останні коробки в авто. Дівчина метушилась, переставляла сумки, щось пояснювала чоловікові. Вже доросла, тридцять років, а мати все ще бачила в ній ту маленьку дівчинку, що колись чіплялася за її спідницю і боялася залишатися сама.
— Мам, ти готова? — гукала Олеся з подвір’я. — Вже час їхати!
Настя взяла з підвіконня невеличку торбинку з найнеобхіднішим і повільно пішла до дверей. У передпокої на комоді стояли світлини — весілля доньки, день народження онучки Софійки, сімейні вихідні на дачі. Звичайне сімейне життя, яке тепер здавалося таким далеким.
— Іду вже, — відповіла вона, замикаючи квартиру.
Авто стояло у дворі з відкритим багажником. Чоловік Олесі, Богдан, палив біля під’їзду і нервувато поглядав на годинник.
— Добрий день, Насте Юріївно, — кивнув він. — Як справи?
— Нормально, — коротко відповіла вона.
Богдан завжди звертався до неї офіційно, хоча знайомі вже сім років. Не те щоб він був поганою людиною, просто… холоднуватий. Настя ніколи не відчувала себе з ним комфортно.
— Сідай ззаду, мам, — Олеся відкрила задні двері. — Там зручніше.
Їхали мовчки. Настя дивилася у вікно на знайомі вулиці, які повільно змінювалися незнайомими районами. Переїзд до доньки здавався правильним рішенням. Після смерті чоловіка жити одній стало важко, та й здоров’я вже не те. А тут онука, можна допомогти з дитиною.
— Ось ми й приїхали, — оголосила Олеся, коли авто зупинилося біля сучасного багатоповерхівки. — Наш дім.
Квартира виявилася простористою та світлою. Велика вітальня, окрема кухня, три спальні. Олеся гордо показувала ремонт, нові меблі, техніНастя подивилася на нову кімнату, де тепер їй належало жити, і зрозуміла, що це лише нові стіни, але вже ніколи не буде справжнього дому.
