Материнство — це найбільший дар, але й найважче випробування. Коли стаєш матір’ю, віддаєш себе цілком: здоров’я, час, молодість, мрії… Та чи знає хто, як діти віддячать за це колись? Чи будуть вони поруч у старості? Чи приголублять, коли сили покинуть? А чи залишать — зі спогадами, світлинами та болем, який ніякі ліки не заглушать.
Олені Михайлівні Савчук все життя було як у білки в колесі. Працьовита, мовчазна, вона сама виростила четверо дітей після смерті чоловіка в автокатастрофі. Трапилося це, коли молодшій навіть року не було. Відтоді жодного чоловіка в її житті не було. Не тому, що не запрошували — просто серце було повне дітьми. Вони стали її сенсом.
Олена працювала без вихідних, бралася за будь-яку підробіток: мила підлоги в садочку, торгувала на базарі, в’язала на замовлення. Все для дітей. Собі нічого зайвого — одні й ті ж чоботи носилися по кілька зим, про манікюри й театри забулося. Все життя — щоб діти були ситі, одягнені, освічені.
Старша донька Соломія закінчила медичний університет, потім виїхала до Канади за запрошенням — спочатку інтернатура, а далі постійна робота. Там одружилася, народила двоє дітей. Тепер у неї свій будинок, своя родина, своє життя. Олені лише листівки на свята та іноді фото у месенджері. Дзвонить рідко. Весь час зайнята. Олена розуміє. Та й пишається по-своєму.
Два сини — Богдан і Тарас — живуть у Львові. Місто недалеко, але справа не в кілометрах. Дзвонять раз на місяць, в гості не їздять. Усе не час, усе клопоти. Олена дізнається про їхні справи від сусідів, іноді зі соцмереж. Не скаржиться. Радіє, що в них усе добре.
Молодша, Марічка, довго жила з мамою. Після школи, інституту, а потім вийшла заміж і переїхала до Івано-Франківська — у чоловіка там була квартира від бабусі. Олена важко переносила розлуку: адже Марічка була поруч найдовше. Вона хоча б телефонує частіше, але… між рядками чується: поспішає, не встигає, квапливо повертається до свого дорослого життя.
Олена вже давно не виходить з дому. Серце шалить, ноги набрякають, тиск скаче. Сама ледве до крамниці дістається, варить щось просте. Іноді продукти приносять сусіди. Частіше допомагає Ганна Дмитрівна — її стара подруга. Вона й возила Олену по лікарях, оформляла ліки, викликала швидку, коли стало зовсім погано.
Діти… Ніби й є, але ніби й нема. Олена не звинувачує їх. Мабуть, вона сама такою їх зробила — самостійними, відчуженими. Не навчила просити допомоги, бо сама все життя справлялася одна.
Нещодавно Марічка запропонувала забрати матір до себе, але її чоловік різко заперечив: мовляв, тісно, незручно, старим — у пансіонати. Слово за слово — і тема закрилася. Олена й не наполягала. Не хотіла бути тягарем.
Тепер її дні схожі один на одного. Вранці — молитва, пігулка, чашка чаю. Потім телевізор на півголосу, в’язання, полив квітів. І знову тиша. Іноді — дзвінок від Ганни, візит фельдшера. І що вечора — надія. А раптом завтра хтось із дітей приїде. Постукає у двері, принесе пиріг, сяде поруч, візьме за руку…
Іноді вона бере до рук старий альбом. Там її діти. Маленькі, смішні, кохані. Там вона — молода, гарна, з блискучими очима. Там — життя, яке вона віддала беззалишково.
Олена не сердиться. Не скаржиться. Лише каже:
— Я їх усіх люблю. Завжди чекатиму. Поки серце б’ється — буду надіятися.
І лише Господь знає, скільки ще днів їй залишилося чекати, і чи побачить вона колись усіх своїх дітей за одним столом.
