Сьогодні я вирішив записати, як з’явився у моєму житті старий друг.
Ця хатка мені одразу сподобалась. Невелика, акуратна, вся мебель радянська, навіть стінка – чешка з кришталем. Килим на стіні, чайник з потемнілим денцем на плиті, а в кухні – старенький холодильник «Дніпро». А ще в кімнаті вішало радіо. Таке собі стареньке, з якого лунав «Промінь». Теплий голос, з тріскотом, з легким шурхотінням, з піснями минулих років. Телевізора не було, але я й не сумував.
Приходжу після роботи, приглушую радіо, ставлю чайник. Наливаю окріп у глечик, вдихаю паруху і стою біля вікна, дивлюсь у двор. Радіо гуде, а я вдивляюсь у темно-синє небо, у бліді зірочки, у місяць із вибоїнами. І мовчу. З ким мені говорити? Жив я тут сам, поки не познайомився із новим сусідом. Олексій його звали. Лесиком. Гарний хлопчина.
Одного разу повернувся я пізно. Цілий день біля верстата, спина болить, ноги мов ватяні. Заходжу на кухню – а він сидить. Лесик. Дивиться на мене. Я спершу хотів обуритись, навіть ремінь підняв, але він так подивився своїми блискучими очима, що рука сама опустилась. Поставив чайник, сів поруч. Я на нього, він на мене. І не йде. Просто мовчить.
Налив собі чаю, дістав із пачки печиво, поклав на стіл. Лесик аж шию витягнув, як побачив солодке. Протягнув йому шматочок – він понюхав, ввічливо відвернувся і сидить, радіо слухає. Прослухали новини, дізнались, що в світі коїться, а потім я пішов спати. Лесик залишився на кухні. Тільки вранці зник – мабуть, по своїх справах. Мене ж чекав завод і вірний верстат, а чим він займався, я не знав. Ввечері він повернувся, якраз коли я приніс із магазину пакет. А там – в’ялена таранька, пляшка холодного пива та вівсяне печиво. От так і почали жити разом. Я й Лесик.
Приходжу з роботи, наливаю пиво, чищу рибу й сиджу, базікаю з Лесиком. Він не пив, куди йому. Просто слухав і мовчав. Тільки іноді, якщо я занадто розходився, починав ходити по кухні. Туди-сюди. Потім заспокоювався і знову сідав за стіл. Дивився на мене своїми блискучими очима. Слухав. А мені було добре. Виговорився – і на душі легше. Лесик це розумів, тому й мовчав.
А ще він любив радіо. Особливо старі пісні. Бувало, приходжу, а його нема. Вмикаю радіо, чайник ставлю – обертаюсь, а він уже тут. Сидить, слухає, дивиться на мене. І йому добре, і мені теж. Поїмо, послухаємо музику, розмовляємо до пізньої ночі. Розповідав йому все: що на заводі нового, яке залізо привезли, як Петрович мало не попався п’яним. І про минуле теж. Лесик уважно слухав. Мовчав, сяяв очима й слухав. Гарний був хлопець. Особливо любив історії про мою службу.
Ох, розповів я йому все. І як молодим на фронт потрапив, як мало не потрапив у полон, як горіли танки. І про гарячу кашу згадував, і про контузію. А Лесик слухав. Розумний був. Не кожен зможе так підтримати мовчанням, а він міг. Розповідаю про друзів, про побратимів, сльозу витираю – а він так жалісно подивиться, до руки торкнеться, і одразу легшає. Пощастило мені із сусідом. Любив я його, а він мене. Не любив тільки, коли я приходив п’яний. Подивиться осудливо й відвернеться. Навіть радіо його не цікавило.
Якось напився з мужиками, а коли прийшов додому, Лесик, побачивши мене, одразу сховався. Соромно стало, що заливаю минуле горілкою, а не ділюся з ним, як колись. Запихнув пляшку в холодильник, ввімкнув радіо, запалив цигарку. Сумно стало. А коли мені було сумно, Лесик завжди приходив. Навіть якщо був ображений. От і тоді прийшов. Сів поруч, торкнувся руки й дивиться, мовчить. Ну, я й почав скаржитись на життя, закусуючи гірким димом. А потім зрозумів – нащо? Хата є, їжа є, навіть друг є. Який вислухає, заспокоїть і помовчить поруч. Ха! Викинув тоді все спиртне з дому. Залишив собі лише холодне пиво та рибу. І Лесик не заперечував. Сяде, понюхає тараньку й сидить, слухає, поки я не піду спати. А я знав, що він ще довго сидить на кухні, коли я вже бачу сни.
А одного разу він зник. Цілий тиждень не з’являвся. Сумно мені стало без нього. Звик вже до наших нічних розмов. Вмикав радіо, брязкав пляшками – Лесик не приходив. Понесло мене тоді в магазин. За горілкою. Сумно було. Але Галина, продавщиця, руки в боки й головою хитає. Не продала пляшку, зате дала пиріжків. З картоплею. А через три дні сама до мене завітала. Румяна, усміхнена, добра. Зварила борщу, напекла ще пиріжків, побалакала трохи й побігла. У них тоді перевірка була. Сказала, що завтра зайде.
Коли вона пішла, я раптом зрозумів, як мені бракує доброти. Раніше Лесик підбадьорював, слухав, не давав пити, скрашував вечори – а тепер я сам. АА потім одного разу, коли Ліза вже бігала по хаті, а Зіна сміялась біля плити, я почув знайомий шурхіт на кухні – і, обернувшись, побачив його: старенький, зморшений, але все той самий Лесик сидів на столі й дивився на мене своїми блискучими очима, ніби хотів сказати: “Ну от, і знову ми разом, друже”.
