Степан Васильович весь свій вік прожив у селі. З молодості вони з жінкою звикли важко працювати. Свого часу побудували дім, розвели господарство, народили дітей. Було у них двоє синів й уже в пізньому віці Господь подарував їм і доньку.
Всяке бувало у їхньому житті. Були хороші спогади, були й невдачі. Щоб там не було, звикли усе вирішувати разом. Дітей вивчили, допомогли облаштуватися у житті. Двоє старших синів уже давно мали власні родини, донька тільки нещодавно вийшла заміж.
На жаль, у життя старого прийшла біда. Померла дружина. Як же він тепер без неї? З господарством справлявся і сам, по дому роботу виконував, а от тільки не мав і до кого заговорити. Сумно йому було у цьому домі без коханої. Вони ж більшу частину життя прожили удвох.
Мабуть, через горе здався Степан Васильович й почав сильно хворіти. Серце підводило та й печінка давала про себе знати. Дочка уже декілька місяців вмовляла його переїхати жити до неї у місто. Там вона його на обстеження відправить, лікарям покаже. Та й батько буде під наглядом.
Довго думав старенький, як вчинити правильно й наважився на переїзд. Попросив свого сусіда підвезти його в місто, той погодився. Дорогою дивився у вікно, перед обличчям проминало усе життя. Дитинство, молодість, одруження, народження дітей…
-Стій, Романе! – вигукнув раптово дідусь – Розвертайся. Я хочу додому.
Повернувся у дім й зрозумів, що тут його місце. Значить тут і буде його останній подих. Зателефонував до доньки, попередив, що не приїде. На вихідні влаштував сімейний вечір, приїхали усі діти та онуки. Дім знову наповнився теплом та затишком. Через пів року дідуся не стало, але він не пожалкував, що останні місяці свого життя прожив у рідному куточку.
