Степан народився недоношеним. Завжди був кволим й хворобливим. Лікарі не давали жодних прогнозів, чи дитина зможе вижити. На щастя, все минулося. Та проблеми зі здоров’ям хлопця не полишали. Через це він ріс тихим й замкнутим. У класі його не приймали в жодну компанію й кожного дня Степан ставав приводом для насмішок. Частенько він повертався додому з розбитою губою або синцями. Для мами вигадував різні відмовки, вона начеб то вірила або лише удавала, що вірить.
Тата у хлопця не було, тому не мав він можливості отримати пораду чи підтримку від чоловіка. Мамі розповідати про свої проблеми з однокласниками категорично не хотів, розумів, що вона й так має багато турбот із ним.
Одного разу до класу Степана завітав тренер із боксу. Він саме набирав хлопців у свою секцію й записував усіх охочих. Перше заняття у вигляді бонусу проводилося безплатно, далі необхідно було платити раз в місяць. Просити грошей у мами Степан не хотів, як тільки вона почує навіщо – одразу стане відмовляти. Тому молодий юнак влаштувався на роботу кур’єром. Він доставляв піцу на замовлення. Робота не важка, платили достатньо, бувало і чайові перепадали. Так, Стьопа зміг платити за заняття.
У такому насиченому ритмі минуло три роки. Стьопу у класі більше не зачіпали, бо знали про його спортивні успіхи. Насміхатися більше ніхто не наважувався. Одного вечора, повертаючись із заняття, хлопець почув дівочий голос, що відчайдушно кликав на допомогу. Не вагаючись ні хвилини, він помчав на голоси. За рогом вулиці двоє п’яних чоловіків тягли до машини молоденьку дівчину, яка пручалася з усіх сил. Коли вони побачили Стьопу стали насміхатися. «Іди герою, ми тобі медаль вручимо» – зневажливо сказав один із них. Хлопець налетів на них блискавично, порозкидав негідників, а одному навіть встиг добряче заїхати по лиці. Кривдники не очікували такого й швидко порозбігалися.
Врятовану дівчину звали Діаною, вона навчалася в університеті й поверталася додому після вечірніх лекцій. Стьопа провів її додому, вони ще довго не могли розійтися й розмовляли під під’їздом.
Наступного ранку до Степана завітали гості. На порозі стояв солідно одягнений дужий чоловік, а за ним Діана. “Це мій тато, він хотів особисто пожати руку моєму рятівникові”. Андрій Миколайович був поважним у місті підприємцем й захотів віддячити хлопцеві. Він оплатив його навчання в спортивному коледжі й пообіцяв, як тільки Степан закінчить навчання, влаштувати начальником у свою охоронну фірму.
Недаремно кажуть, що добрі вчинки повертаються до нас бумерангом.
