Завжди жили втрьох: бабуся Віра, мама Віка й Настя. Батька свого Настя не памятала, колись спробувала запитати у мами про нього, але та міцно обійняла доньку, а на очах виступили сльози. Тому Настя більше й не питала не хотіла засмучувати маму.
“Не буду більше її турбувати, вирішила тоді дівчинка. Та й навіщо мені батько, коли нам із бабусею та мамою і так добре.”
Але бабуся Віра померла, коли онуці виповнилося десять, і вони залишилися вдвох із мамою. Настя завжди любила малювати, робила це змалечку скрізь, де тільки можна. Віка не дуже звертала увагу на творчість доньки, лише казала:
“Доню, папір псуєш, замість того щоб уроки вчити.”
У школі вчитель з малювання не раз хвалив її:
“Настю, якщо підеш вчитися на художницю, у тебе буде велике майбутнє. Повір мені, я в цьому трохи розуміюся. Перекажи мої слова мамі.”
Але мати не сприйняла це серйозно:
“Що там якийсь учитель з малювання знає. Ну хай собі малює, лише б чимось займалася.” Та все ж купувала доньці фарби, олівці й папір.
Настя з захватом віддавалася улюбленій справі, особливо полюбляла пейзажі. Коли настала пора закінчувати школу, вона вирішила подавати документи до мистецького училища, але в матері були інші плани:
“Ніякого мистецького! Ти йдеш у педагогічний інститут.”
“Мамо, я не хочу в педагогічний…”
“А тебе ніхто й не питає! Що це за професія художниця?”
Донька не сміла ослухатися.
Як і всі дівчата, Настя мріяла про принца. Уявляла, як одного разу зустріне його: високий, гарний, ніжний. Вона відразу пізнає його.
Коли настала пора шкільних іспитів, Настя, щоб відволіктися, ходила з мольбертом до річки. Тільки там вона почувала себе щасливою. На тому боці річки крутий обрив, а за ним сосновий ліс. Іноді вона бачила там рибалок: хто на човні, хто просто з берега закидав вудку. Все це вона переносила на полотно, намагаючись вловити хмари, що відбивалися у воді.
Одного разу картина не йшла. Вона задумано дивилася на неї, коли раптом почула чоловічий голос:
“Фарбу треба наносити легше, мякше. Ти ж давиш на пензель, тому хмари виходять нерухомими… Дивись.”
Настя заворожено слухала, а він узяв пензель із її рук, ледве торкнувся полотна і хмари ожили, затріпотіли.
Але не лише хмари. Серце Насті забилося швидше. Вона підвела очі на юнака і завмерла. Перед нею був той самий принц, про якого вона мріяла.
“Привіт, як тебе звати, юна створіння? запитав він. Мене звуть Олег.”
Настя завмерла, слова застрягли в горлі… Але, опамятавшись, тихо відповіла:
“Настя.”
Він простягнув руку, вона подала свою і, о диво, Олег поцілував її пальці, ніжно й шанобливо. Так їй ніхто ніколи не робив.
З того дня вони почали зустрічатися біля річки. Він навчав її мистецтву, бо сам був художником. Виявилося, що Олег приїхав із великого міста до тітки в їхнє містечко. Закінчив мистецьку академію, але, як багатьох талановитих, світ мистецтва його не прийняв. У його голосі чулася образа:
“Нічого, вони ще пожалкуватимуть. Прийде мій час, і всі ці нікчемні бездарності зрозумію, кого відкинули!”
Він говорив це, обіймаючи Настю, цілуючи її. Вона танула в його руках, а потім навіть не помітила, як між ними все сталося. Вона майже не опиралася була сліпо закохана.
Так повторювалося кілька разів… А потім Олег зник. Вона чекала його знову і знову на березі, але навіть не торкалася пензля лише чекала.
“Невже він мене кинув? Невже поїхав назавжди? Адже він казав, що кохає мене…”
Але одного дня вона зрозуміла: Олег більше не повернеться.
У школі іспити закінчилися, попереду був випускний та вступні. У Насті не було ні настрою, ні бажання йти далі, але екзамени вона здала добре завжди була відмінницею.
Минуло два місяці після зникнення Олега. Настя готувалася їхати до сусіднього міста на вступні, коли раптом почувалася погано.
“Що з тобою? Ти бліда, як полотно, схвилювалася мати.
“Не знаю, мамо… Голова крутиться…”
Але стати студенткою Насті не судилося. Виявилося, що вона вагітна. Мати була в лютості. Кричала, плакала, тупотіла ногами, а потім вимовила:
“У мене є знайома лікарка. За гроші все зробить…”
Настя жахнулася. Вона не хотіла втрачати дитину, навіть після підлості Олега.
“Мамо, я ніколи на це не піддамся, рішуче сказала донька.
“А хто тебе питатиме? Нам ця дитина не потрібна. Збирайся, лікарка чекає.”
“Ні. Якщо силою мене поведеш краще втечу з дому. Або зроблю щось із собою. Зрозуміла?”
Її тон був настільки твердим, що мати на мить поблідла й перелякалася.
“Пробач мені, доню, раптом заплакала в
