Якось я зустріла Сашка. Так сталося, що він допоміг мені з автомобілем, коли той вийшов з ладу прямо на трасі. Цю машину мені подарували батьки на закінчення університету.
Батьки любили мене і завжди вірили, що я зможу багато чого добитися в житті. Так і переїхала я на навчання до столиці. Та таке велике, метушливе місто не було мені до вподоби, тож із отриманням диплома бакалавра, я повернулася до рідного дому.
В нашому населеному пункті була доволі велика ферма і вакансія головного бухгалтера. Отак мені пощастило знайти роботу. Матір ніяк не хотіла миритися з тим, що я обрала таку професію, та з часом все притихло. Згодом сім’я почала надіятися, що я скоро знайду заможного парубка, що зробить мені пропозицію. Мене навіть сватали з якимось хлопцем, що був сином друзів моїх батьків. Вони були багатими людьми і моя мама надіялась, що ми одружимось. Та я не хотіла й чути про того шибайголову.
Якось я поверталася увечері додому і зрозуміла, що з автомобілем щось не так. Як виявилося, почало спускатися колесо. Стою сама посеред ночі на трасі і кругом ні душі. На щастя, через декілька хвилин зупинилась машина. З неї вийшов хлопець і я впізнала його. Здається, проживає у нашому селі.
Звуть його Саша і він сам виховує донечку. Його жінка майже відразу після народження дитини зникла з іншим чоловіком. А от Олександр здався мені дуже милим і приємним на перший погляд. Тоді він допоміг мені із автомобілем, а згодом я почала частіше і частіше зустрічати його на вулицях містечка.
Так я зрозуміла, що закохалася. Та різниця у віці була в 10 років і ми не знали, як до нашого кохання поставляться інші. Тож вирішили поки зустрічатися таємно. А в мені постійно жив страх, що інші дізнаються.
Такими темпами пройшло 6 місяців. Я навіть спілкувалась із донечкою Сашка. Вона була чудовою дитиною.
Якось після роботи на мене чекав сюрприз. На порозі стояла матір, що відразу накинулась на мене із запитаннями:
«Як ти могла? Ми з батьком так пишалися тобою, покладали великі надії, а ти взяла і все зруйнувала. Тепер все місто буде говорити про те, як ти вештаєшся із старим чоловіком. В нього ж дитина є. Про що ти думаєш?»
Після цього я розплакалась і на емоціях зателефонувала до Саші. Крізь сльози прояснила ситуацію і почула у відповідь, що потрібно збирати речі. За декілька годин він приїде і забере мене з собою.
Скоро я стояла на порозі, а матір кричала мені в спину, що не хотіла бачити свою доньку такою. Я, звичайно, була у відчаї, що батьки не довіряють мені і моєму вибору, але й піти на поводу у них та втратити щастя я не могла.
Після того випадку минуло 5 років, та нічого в стосунках з мамою і татом не змінилося. Як і раніше, бачити мене ніхто не хоче. У нас із Олександром народився ще синочок. А Карінку я люблю, як власну дитину. Ми були по-справжньому щасливими.
Скоро чоловік знайшов престижнішу роботу і ми змогли переїхати назавжди до столиці. Спочатку не мали достатньо грошей на покупку житла, тож взяли його в іпотеку.
Одного дня я дізналась, що моя матір хвора, тож вирішила провідати її. Десь в глибині душі надіялась, що вони перестали сердитися на той випадок далекої минувшини. Саша підтримав мене перед поїздкою і ось я стою на порозі того самого будинку.
Батько відкрив двері і я зрозуміла, що ситуація досі напружена. А коли я побачила маму, то усвідомила, що вона дійсно хвора. Вона відразу ж почала плачевно молити мене про прощення. А скоро навіть попросила показати їй діток.
