Того вечора Олеся трималася буквально на паличках. Дві зміни поспіль у студентській кавярні, підготовка до трьох випускних іспитів із менеджменту й лише кілька годин сну за дві доби французьке кіно про легке життя явно не про неї.
Коли десь біля одинадцятої вона побачила чорну автівку біля бібліотеки Київського університету, твердо вирішила: це її таксі. Номер перевіряти не стала тихенько сіла на заднє сидіння, зітхнула й уже збиралася відключитися.
Салон виявився підозріло розкішним: шкіра наче з бутіка, ідеальна тиша, у повітрі тонкий аромат дорогих парфумів. Але втома перекреслила всю підозру. Олеся заплющила очі на хвилинку і відразу відключилася.
Вивела її зі сну врівноважена чоловіча репліка з ледь помітним жартом:
Ви завжди так сідаєте спати в чужі машини, чи мені сьогодні особливо пощастило?
Олеся підскочила, як від дати стипендії. Поряд сидів чоловік у костюмі, про такі ще кажуть «з голочки». Темні очі розглядали її з посмішкою, що натякала: він бачив і не таке.
До речі, ви спите вже хвилин двадцять, додав він. І трішки хропіли.
Вона почервоніла так, що навіть від фарб не залишилось би шансів. Кинула оком на салон: сенсорна панель, оздоблення деревом, міні-бар (напевно, там не вода з-під крана).
Ви ж не таксист
Ні. Я власник цієї автівки. Звати мене Ростислав Шевченко.
Імя їй нічого не казало, але голос був типу «я-все-тут-рішую». Олеся поспіхом видушила вибачення й потягнулася до ручки дверей.
Пізно вже дайте до дому підкину, спокійно відмахнувся він.
Вона хотіла відмовитись, але нічний Київ виглядав не дуже гостьолюбно. Машина плавно рушила з місця. Дорогою завязалася розмова: навчання, підробітки, споконвічна студентська вічнотома.
Це ж не життя, зітхнув він. Ви себе загоняєте.
Біля її скромної хрущовки він раптом каже:
Мені потрібен асистент людина, яка наведе лад у моєму графіку й хаосі справ. Гнучкий розклад, зарплата на рівні повірте, вас це влаштує краще, ніж нескінченні зміни у кавярні.
Я не хочу подачок, твердо вимовила вона.
Це не подачка. Це пропозиція роботи.
Він дав їй візитку. Вдома сусідка по гуртожитку ледь не подряпала йому пальці об екран, коли побачила імя: Ростислав Шевченко один із найвпливовіших бізнесменів у країні.
Три дні Олеся вагалася. Але оренда все одно залишалася неоплаченою, а гречка все частіше зявлялася у всіх стравах. Врешті вона подзвонила.
Коли готова почати? він навіть не став витрачати час дарма.
Завтра.
Його будинок біля ВДНГ був як локація з фільму: простір, скло, світло, є навіть сад, де трава рівніша, ніж у крутих футболістів. Зарплата перекривала її колишній дохід у рази у гривнях навіть страшно рахувати. Але Ростислав із перших днів натякнув: її цінують не за випадкову зустріч.
Ви тут, бо розумна й організована, сказав він. Мені потрібна саме така людина.
Після цього все змінилось.
Робота затягнула Олесю. Вона розкладала зустрічі, оптимізувала поїздки, організовувала комунікації, як у старих радянських фільмах про КДБ. Ростислав усе частіше довіряв їй вирішальні справи. Між ними зростала взаємна повага спокійна, не для інстаграмних сторіз.
На одному корпоративі, коли Олеся зашарілася під скляними поглядами гостей, він легенько торкнувся її спини. Жест підтримки нічого особистого. Але саме тоді вона зрозуміла: їхня історія вийшла далеко за рамки офісних відносин.
Через два місяці вона отримала листа: запрошення на річну міжнародну програму обміну із частковою стипендією.
Коли їдете? питає він у неї.
Через три місяці.
Ростислав помовчав.
Я міг би попросити вас залишитись. Але тоді перестав би поважати вас за прагнення до більшого.
Того вечора, проводжаючи її до підїзду, вперше сказав уголос:
Я тебе кохаю.
Я тебе теж, посміхнулась вона.
Тоді їдь. Втілюй свої мрії. Я хочу бачити тебе сильною, а не привязаною до мене.
Рік пролетів, як субсидія. Повернувшись в “Бориспіль”, Олеся побачила лише його без охорони, без усіх навколо.
Надіюсь, тепер машину не сплутала? підморгнув він.
Перевірила тричі, зітхнула Олеся.
Він забрав у неї валізу.
Я купив квартиру в Івано-Франківську.
Вона завмерла.
Для нас.
Ростислав став навколішки. Жодних камер та свідків.
Олеся Поліщук, хочеш разом будувати майбутнє?
Так!
Зараз вона вже випускниця університету, відкрила власну консалтингову фірму у Києві. Він досі керує компанією, але тепер вони партнери і в бізнесі, і в житті.
Часом, сідаючи до його автівки після важкого дня, вона сміється:
Перевірю номер?
Якщо ти зі мною, я спокійна: хоч зараз засинай, відповідає вона.
Тепер це вже не випадковість. Це її власний вибір.
