Оксана присіла на вільне місце, переконавшись, що лавка чиста, і її світла сукня не зазнає жодної порошинки. В руках була нова біла сумочка. Тут, у трускавецькому санаторії, вже стало звичкою після вечері вдягати одну з святкових речей і виходити на прогулянку. Більшість відпочивальників теж демонструють свої вбрання. Одна жінка зізналася: «Де ще, як не на відпочинку, “вигулювати” свої сукні? Вдома й піти нікуди».
Бічним зором помітила, що підійшов Богдан, неквапливо сів поруч: — Давайте помовчимо разом, — тихим і якимось проникливим голосом промовив він; голосом, який вписувався в усю цю гармонію тиші й мальовничого краєвиду. Під бежевим піджаком виднілася біла сорочка, штани бездоганно відпрасовані, темне волосся підстрижене так, ніби він щойно вийшов із перукарні. Сивина на скронях, мов срібна нитка, анітрохи не псувала зовнішнього вигляду, а навпаки, додавала якоїсь певності й солідності.
Оксана ще два дні тому зауважила, що при зустрічі він якось особливо дивиться на неї, виокремлюючи серед інших жінок.
— Як ви гарно сказали: помовчимо разом, — відзначила вона фразу, що їй сподобалася.
— З вами, Оксанко, навіть мовчати приємно, хоча я завжди радий поговорити. — Богдан розвернувся до Оксани впівоберта, щоб повністю поглинути своєю увагою вродливу брюнетку. Оксана йому сподобалася з першої зустрічі.
Вона теж повернулася до Богдана, випромінюючи свій теплий погляд.
— Між іншим, я чекав вас учора на танцях, але ви не прийшли… Не любите танцювати?
— Чому ж, танці мені подобаються, але вчора я гуляла, — повітря ввечері ще більшою свіжістю наповнене, хочеться дихати й дихати.
— Я не знав, що ви любите вечірні прогулянки, — Богдан майже непомітним рухом торкнувся руки Оксани. Жінка відчула легкі імпульси від дотику. Карі очі Богдана дивилися на неї з надією на більше.
— Запрошую вас сьогодні ввечері на прогулянку індивідуальним маршрутом, — я його сам відкрив, там розкішний вигляд — гори чудово проглядаються. Але мені не було з ким поділитися своїм відчуттям краси… а тепер є з ким — з вами. — І він легенько стиснув руку Оксани, ніби подаючи сигнал для своїх подальших, настирливих залицянь.
«Чому б і ні, — подумала Оксана, — всього лише прогулянка. Тим більше ходити далеко самій — небезпечно, а якщо поряд чоловік, набагато надійніше». — Вирішила вона й глянула на пару, що проходила повз їхню лавку, — чоловік і жінка захоплено розмовляли, було помітно, що познайомилися тут, в санаторії, і тепер приємно проводять час.
— Яка у вас, Оксанко, рука гарна, — не сказав, а майже прошепотів Богдан. Він ще ближче присунувся до неї, милуючись профілем Оксани.
Їй не хотілося питати, одружений він чи ні, як правило, тут більшість невільні, і свої захоплення виправдовують бажанням новизни та нових вражень. Просто зараз їй було напрочуд приємно сидіти на лавці з чоловіком, якому вона, явно, подобається, і який виокремив саме її серед усіх.
— А ходімо, прогуляємося просто зараз, — запропонував чоловік, — поспілкуємося, а ввечері я запрошую вас до кафе, — Богдан елегантно подав руку Оксані, допомагаючи підвестися.
Вона без жодних умовностей одразу ж погодилася і, підхопивши білу сумочку, взяла Богдана під руку. Пройшовши кроків п’ять, безтурботно, як дівчинка, махнула сумочкою й випустила її з рук. Сумка впала в невелику калюжку, що лишилася після дощу. Оксана ойкнула від несподіванки й від контрасту: білосніжна сумка лежала в багнюці.
— Нічого страшного, зараз буде як новенька, — Богдан обережно підняв сумку, поставивши її на траву. Оксана дістала серветки й почала відтирати. Але мутні розводи все одно лишилися.
— Піду в номері відмою, — сказала Оксана.
— Тоді я тебе зачекаю, — запропонував Богдан. Або давай так (він уже перейшов на «ти»): — Чекаю тебе після вечері на цьому ж місці… Добре?
Вона кивнула й поквапливо пішла в номер, тримаючи сумку на відстані, щоб не забруднитися. Оксана відмила нову білу сумочку, яку купила спеціально перед від’їздом у санаторій. І начебто всі сліди бруду було видалено, а все одно здавалося, що сумка стала якоюсь брудною, втратила новизну.
Вона згадала про пропозицію Богдана щодо вечірньої прогулянки, його погляд, що натякав на продовження, і відчула неприємний осад. За весь тиждень почуття чогось неприємного, що дратувало її саму, з’явилося вперше. Вона раптом порівняла свої стосунки з Богданом, на перший погляд, цілком невинні для неї, із сумочкою, що впала в багнюку.
Задзвонив телефон: — Мамо, Петро з Івасиком не дають мені уроки робити, — почула вона в трубці голос молодшої доньки й сміх, що долинав.
— Ви чим там займаєтеся? — ніби повернувшись у реальність, запитала вона доньку.
— Оксано, це я, — пролунав голос чоловіка, — внуків привели, ми тут пиріг вирішили спекти, а Яринка проти, каже, всю кухню заляпаємо.
— Василю, купив би в магазині дітлахам щось смачне, а я приїду, спечу пиріг, а може, й торт.
— Приїжджай уже швидше, ми всі засумували, — сказав Василь. А потім тихо додав: — А я більше за всіх, хочеш, просто зараз сяду в машину й поїду по тебе.
— Уже трохи лишилося, потерпіть, я теж засумувала, дай трубку Яринці.
Поговоривши з донькою, потім з онуками, сказавши чоловікові, що теж його любить, вона помітила, що спізнюється на вечерю. Швидко переодягнулася, взяла сумочку, покрутила її в руках і переконалася, що на ній не лишилося жодної краплі бруду. — Ось тепер добре, — з настроєм сказала вона сама собі. І зовсім їй не потрібно бігти на прогулянку з якимось Богданом, — це вона вже точно усвідомила, порівнявши сумочку, що впала в багнюку, з їхніми стосунками, що зароджувалися.
Оксана відчула, як засумувала за чоловіком, дітьми та онуками… а ж їхала відпочити від них, а тепер рада чути їхні голоси й рада була б побачити чоловіка на кухні, який намагався спекти онукам пиріг. Вона згадала, як Василь на 8 Березня хотів здивувати її кулінарним шедевром — це було приємно й смішно від його невмілих дій. Смішно, але так мило й радісно.
— Не поїду автобусом, скажу Василеві, щоб приїхав по мене, як закінчиться путівка, заодно покажу йому, які тут місця гарні, прогуляємося разом. І не треба нам жодної «брудної сумочки».
