Сварка
Оксано, я тебе вже пробачила! Та сварка була марною. Годі дутися! Глянь на нас, уже не дівчата! пробасила Марія Степанівна, вперше за сім років набравши номер сестри. Час ставати дорослими, Оксано! Ну скільки ж можна
Перепрошую А кому ви телефонуєте? Я не Оксана
Голос був явно чужий. Молодий, трохи розгублений, але приємний.
Марія Степанівна зависла на півслові, рідкісний для неї випадок.
Дитино, та ти хто?! Звідки у тебе номер моєї сестри?!
Це мій номер. Уже більше року. Вибачте, але я вас не знаю. І Оксани, до якої ви дзвоните, теж. Всього вам доброго!
Марія Степанівна навіть не відразу відповіла не розуміла, що відбувається. Ледве зібралась із думками, як у вухо вже дзижчали гудки, щось стало не по собі
Вирішивши, що наплутала щось, Марія Степанівна настромила на ніс окуляри і відкрила свою потерту червону записну книжку, подаровану колись сестрою. Вона не вірила сучасній техніці й по-старому все записувала вручну. Оксана любила гарні речі й знала, що сестра любить, але вважає це марною витратою гривень. Тому й балувала її дрібничками: то сумочка, то ручка, то шарфик. Дрібниця, а приємно ж. У Марії таке не водилось: вона любила масштабно подарує щось крупне, помітне, аби всі знали, як вона сестру любить!
Коли вдруге вручну набрала той номер, Марія збагнула проблема тут серйозна. Голос був той самий мелодійний, але чужий.
Я ж казала вам, що це мій номер, дівчина вже нервувала. Не дзвоніть більше, відволікаєте мене, у мене урок!
Зачекай! Марія перелякалася, що співрозмовниця кине слухавку. Скажи, коли можу передзвонити? Це дуже важливо!
Через пів години. У мене буде перерва.
Марія Степанівна відклала телефон і задумалась.
Чого це Оксана змінила номер?! Чого не попередила?! Так, були вони у сварці, та це ж не причина до такого
Марія все більше сердитись почала.
Як була ти незібрана, Оксано, так і лишилась! бурчала вона, утретє натираючи кухонний стіл і козиряючи на годинник. Без діла сидіти не про неї. Змалку активна, різка в судженнях і справедлива аж до фанатизму. Скільки родина ображалася! Але ж вона права! Які питання?!
А Оксана інша спокійна, лагідна, неспішна. Поки її дочекаєшся зранку, сам вже всю школу оббіг! Марія сама і форму приготує, й бантики розправить, а та ще очі ледве розплющила, застрягла з зубною щіткою…
Оксанко, що ти робиш?
Думаю
Годі дурниць! Запізнимось! Яка ще думає!
А хіба не треба?
Нет! Інші хай думають! А ти зуби і за кашу!
Завжди так Оксана ззаду плететься, а Марія вже і гору взяла, і назад прийшла, щоб докорити:
Що за копуша з тебе?! Як нежива! Тягнешся, як вареник!
Оксана не зважала лише дивилася прямо й лагідно посміхалась:
Марічко, не всім бути такими спішними, як ти! Ти наша гордість, а я собі тихесенько
Вічно так! Тихесенько! Так життя і промине!
Та й не ображалась Оксана. Розуміла, що Марії потрібен вихід для тої шаленої енергії. Чекала, коли прийде сестрина любов, коли вогонь заспокоїться, і щось нове виросте.
Як вулкан втихомирити? Морем! Так і з любов’ю! мріяла Оксана.
Та не в їхній історії. Марія все переживала, згорала в пристрасті, нічого поруч не витримувало.
Чоловіків у неї було чотири: з першими трьома навіть року не прожила.
Характерами не зійшлися! завжди так казала.
З четвертим трохи довше три роки. Все одно пішла від нього, залишившись із маленькою донькою й мішком образ.
Що це за чоловіки теперішні?! нарікала сватами. Нічого їм не треба! Сім’я нецікава! Діти не треба! А дружина, як табуретка сказати не може і права не має!
Ти щаслива зі своїм Толиком, Оксанко?
Чоловік Оксани, Анатолій, мовчки поставив чай і взяв племінницю на руки.
Говоріть, а Марійку я спати покладу.
Принишкла донечка, але мамі було не до дитини.
Ну! Що я кажу? Ні риба, ні м’ясо! рубонула Марія, коли Анатолій пішов. Як ти з ним живеш?! Зі скуки можна померти!
А я гарно живу, Машо, Оксана посміхнулася і сунула до сестри кошик печива. Ти пий чай, голодна ж, правда?
Весь день і крихти в роті не мала! чесно зізналась Марія, жадібно вгризаючись у печиво. Думаєш, мені легко?! Я знову одна!
Може, час стати м’якшою? Не все ж воювати! Життя повз проходить. Поглянь, Марійка виросте, заміж піде, поїде що тоді?! Залишишся одна.
Ой, Оксанко! Яке ж ти телятко! Де тут логіка?!
А в чому ж тоді справа?
Та ні в кому не можна бути певною! Всюди брехня!
То й я?
І ти! Он, розповідаєш, як Толика кохаєш, а дітей не хочеш Це що? Значить, брехня твоя любов!
Оксана замовкла, підійшла до плити, приклала долоню до чайника, змахнула сльозу й прошепотіла:
Іноді справа не в бажанні, а в можливості. Хочу я, Машо Дуже хочу! Та не зможу. Не бути мені мамою
Марія підскочила, обійняла сестру:
Хто сказав?! Лікарі? Та я тобі найкращих знайду! Все буде добре! Побачиш!
Та не завжди бажання і впертість щось вирішують, коли доля вирішила інакше
Мама Оксана таки стала, але інакше. Своїх не народила, та двоє дітлахів Анатолієвих далеких родичів, що залишилися без батьків, прийняла у серце, як рідних. Тільки скажи їй, що вони чужі і не відбудеться! Через це з Марією тоді добряче й посварились.
Навіщо тобі чужі діти, Оксанко?! Свої ще будуть!
Машо, мені вже майже сорок! Не буде вже. А ці куди? У дитбудинок?!
Та нехай Толикова рідня забере, їх там, як грибів!
Я хочу! Я! все, кінець розмові. Іди, Маріє, додому. Тебе Марійка чекає.
В таборі моя Марічка. Через тиждень приїде. А тут таке Можеш на очі не потикатись! І допомоги не проси!
Чого в тобі стільки злості, Маріє? ледь чутно кинула Оксана, коли сестра гучно пішла вниз по сходах, ще розлючена
Відтоді Марія груди б’ється, але з зв’язків уникає. І доньці заборонила до тітки ходити. Та молодь своє знає: Марійка любила Оксану, Її дітей сприйняла, як рідних, і шмигала туди потайки.
Згодом Анатолію запропонували роботу в іншому місті, і вся родина поїхала, залишивши Марійці адресу і наказ: якщо що, звертайся ми сім’я, не бійся! І Марію не ображай, вона складна, але інша в нас не буде
І жила Марічка з мамою, якось намагалась ладнати. Але все ускладнилося, коли вона виросла й вирішила заміж йти. Вибору мати не схвалила.
Що це за недоросток?! Мені такого не треба! зустріла Марія майбутнього зятя, що тримав Марійку за руку. Краще не знайшла?!
Марічка пояснювати не стала зібрала речі і з нареченим поїхали у місто тітки Оксани.
Там і перспективи, і люди свої, пояснив Діма. Квартира є, тут все продамо, там нове почнемо. Хапатись тут нам нема за що.
Уже немає схлипувала Марічка, знову згадуючи мамин крик. Оксана зрозуміє
І зрозуміла ж! Ще й квартиру допомогла знайти, і прийняла, наче своїх.
Любив Діма Марічку аж до безтями. Не стало одних зявилися нові, тепер у нього була вона: тонка, сльозлива, весела. Про спільний дім, дітей і довге-довге українське щастя і мріяли.
Так і сталося.
Оксана знала сестра знову влаштовує виставу, але міцно тримала свою родину. Дзвонити пробувала, але Марія навіть слухати не бажала.
До тебе втекли?! Ясно! Більше не дзвони! Не бажаю вас знати! ридала Марія.
Досить, Машо! нарешті розгнівалася Оксана. Ламати не будувати! Ти подумай, що ти робиш? Доньку власну вигнала! Їй пощастило, що в неї ще є куди піти! А якби мене не було?! Думаєш, ти гарна мати, якщо з дому виганяєш тільки через те, що не схвалила її вибір? Це ж її життя! Твоє дати підтримку. Бо ж як складеться, їй до чужих йти?! Бо серця в мами не стало?!
Та ти
Все, Маша! Думай, як закінчиться твоя гордість. Всіх ображаєшь, а з собою живеш Хочеш світла в житті вмикай розум і дзвони. Ми чекатимемо!
Горда Марія, образа аж пишається собою. На весілля Марічки і Діми запрошення розірвала і викинула. Дзвінки і листи від Оксани ігнорувала, навіть фотографії назад в конверті кинула у відро для сміття. Вистачило характеру леліяти образу й не підпускати нікого.
Час минав, сімя жила і щасливішала. Оксана допомагала дітворі, Діма з Анатолієм будували дім, а “той самий хлющий айтішник” швидко став справжнім господарем і цвях заб’є, і інтернет проведе.
Марічка чекала на другу дитину, коли вони справили новосілля. На пропозицію тітки запросити маму Марійка лише зітхнула:
Дзвонила не раз, тітко Оксано. Не бере слухавку, а якщо і бере, то одразу кладе
Ну годі тобі! кидалася втішати Оксана. Плачеш ще, а тобі не можнати ж у положенні!
Не буду всміхнулась крізь сльози.
А мама та ніби й не збирається серце розтопити. Все чекає, що сама прийде й вибачиться вся родина.
Та не витримала. Чи то самотність, чи Новий рік але набрала номер сестри. А у відповідь чужий голос.
Дочекавшись обіцяної перерви, Марія знову набрала старий номер.
Я слухаю.
Це я вас слухаю! моментально голос почав начальницьким металом. Як це у вас номер моєї сестри?
Дуже просто. Купила новий телефон із новою карткою. Якщо номер довго не користується його віддають іншому.
Безглуздя якесь! А де ж тоді моя сестра?
Звідки ж мені знати? голос вже не церемонився, і Марія зрозуміла, треба змінити тон.
Можу я попросити вас про одну послугу?
Пауза. Потім обережно: «Можливо. Говоріть».
Не могли б ви дізнатися хоч щось про мою сестру у вашому місті? Я й адресу продиктую, і витрати всі оплачу.
Не треба нічого. Просто дайте адресу.
Так Марія і зробила. Чекала на відповідь і таки дочекалася, але не таку, на яку сподівалась.
Вашої сестри вже немає. Вона пішла півтора року тому. Хворіла, боролась, але Її чоловік радий буде бачити вас у гостях. І ще
Що? голос Марії тремтів, ледь жива.
Ваша дочка. Вона вас теж чекає. І внуки у вас їх двоє. Вам передали слова від сестри. Вона сама б розповіла, але думає, так буде краще. Бо на розмови у вас часу не було
Говоріть
Маріє, не дурій. Все твоє тут. Ставай мудрішою, пора. Тебе ще люблять.
Голос стих, а Марія нарешті зітхнула як ніколи в житті зрозуміла: втратила все, що мала.
Це все?
Так.
Дякую
І вам дякую. Приїжджайте. У вас чудова родина і дуже гарні внуки.
Знову гудки, а Марія вперше плаче, наче дитина, що образилася і сама не знає, навіщо. Ніч вже майже минула, коли, витерши запухлі очі, зібралась із думками і набрала номер доньки.
Марічко
Мамо! Привіт! Ми тебе чекаємо!
Доню, я
Не треба слів! Просто приїжджай! Ми тебе обіймемо!
Марія нарешті зрозуміла, що таке справжня любов без умов, без докорів, як у Оксани. Та від якої раніше тікала.
І хай нічим не була певна, готуючи валізу, але так хотілося вірити: отепер зможе. Бо навчилась головному, що колись знала лише її сестра.
Любити просто так. Як вміють у справжній українській родині.
