Сусід знав більше, ніж треба
— Ганно Степанівно! Ганно Степанівно, зачекайте! — кричав сусід Іван Петрович, розмахував руками й майже бігцем наздоганяв жінку біля під’їзду. — Та куди ж ви так спішите? Треба поговорити!
— Не маю часу, Іване Петровичу, онуку з садочка треба забрати. — Ганна спробувала обійти чоловіка, але він перегородив їй шлях.
— А онука почекає. Розмова серйозна, стосується вашого Олександра Григоровича. — Очі сусіда горіли якимось нездоровим блиском. — Ви знаєте, де ваш чоловік учора був?
Ганна завмерла. У грудях неприємно стиснуло, але вона намагалася не показувати хвилювання.
— Звісно, знаю. На дачі. Картоплю городив.
— На дачі? — Іван Петрович усміхнувся. — Цікаво. А я його о третій дня біля аптеки на Шевченка бачив. З жінкою. Дуже близько спілкувалися.
Слова вдарили Ганну, як молотом по голові. Олександр справді виїхав на дачу рано вранці, сказав, що повернеться до вечері. А ввечері прийшов стомлений, брудний, скаржився на біль у спині після роботи на городі.
— Ви помилилися, — тихо сказала вона. — Мій чоловік увесь день на дачі провів.
— Помилився? — Іван Петрович дістав із кишені телефон. — А ось і фото є. Правда, якість не дуже, здалеку знімав, але Олександра Григоровича впізнати можна.
Ганна не хотіла дивитися на екран, але очі самі потягнулися до розмитого зображення. Справді, силует нагадував чоловіка. Та сама сутулість, та сама манера тримати руки в кишенях.
— Хто ця жінка? — прошепотіла вона.
— А ось цього я не знаю. Але дізнаюся обов’язково. У мене зв’язки є, Ганно Степанівно. Скрізь знайомі сидять. — Іван Петрович сховав телефон і співчутливо подивився на сусідку. — Ви тільки не дуже переживайте. Чоловіки вони такі, слабкі на жіноцтво. Може, й нічого серйозного.
Ганна розвернулася й пішла до під’їзду, відчуваючи, як тремтять ноги. За спиною чувся задоволений голос сусіда:
— Якщо щось дізнаюся, одразу скажу! Ми ж сусіди, повинні один одному допомагати!
Вдома Ганна сіла на кухні й довго дивилася у вікно. Тридцять п’ять років у шлюбі. Тридцять п’ять! Двох дітей виростили, двох онуків доглядають. Неуже ж тепер, у їхньому віці, такі дурниці?
Олександр повернувся з роботи в звичний час, поцілував дружину в щоку, як завжди, помив руки й сів вечеряти.
— Як справи на ділянці? — ніби нічого не сталося, запитала Ганна, спостерігаючи за чоловіком.
— Нормально. Картоплю підгородив, цибулю прорідкував. Дуже втомився, спина болить. — Олександр потягнувся, хрумнув хребцем. — Завтра ще поїду, треба грядки полоти.
— А в місто не заїжджав? До аптеки, може, за маззю для спини?
Чоловік здивовано подивився на дружину.
— Навіщо в місто? Все взяв із собою. А що, треба щось купити?
Ганна відвернулася до плити. Або чоловік бреше дуже вміло, або Іван Петрович справді помилився. Але фото…
— Олександре, а ти Івана Петровича сьогодні бачив?
— Нашого сусіда? Так, у ліфті зранку зустрівся. Якийсь дивний став, все розпитував, куди їду, навіщо. Ніби слідчий. — Олександр наморщив чоло. — А що він тобі казав?
— Нічого особливого. Просто вітання.
Вночі Ганна не спала. Переверталася з боку на бік, прислухалася до дихання чоловіка. Тридцять п’ять років поряд сплять, а тепер ось сумніви закралися. Невже справді може бути інша жінка? У їхньому-то віці?
Вранці Олександр зібрався на дачу, як завжди. Поцілував дружину, узяв термос із чаєм та сумку з їхжою.
— Увечері повернуся, — сказав він. — Може, риби по дорозі куплю, якщо гарна трапиться.
Ганна провела чоловіка до ліфта й повернулася в квартиру. Не минуло й півгодини, як почувся дзвінок у двері. Іван Петрович стояв на порозі з тріумфальним виглядом.
— Ганно Степанівно, можна увійти? Новини є.
— Заходьте, — зітхнула жінка.
Сусід сів на кухні, важливо відкашлявся.
— Отже, про ту жінку я все з’ясував. Звуть її Наталя Миколаївна Шевченко. Працює у поліклініці №3, медсестрою. Овдовіла років три тому. Живе сама, діти в іншому місті. — Іван Петрович зробив паузу, насолоджуючись ефектом. — Знайомі вони з вашим Олександром Григоровичем уже півроку. Познайомилися в черзі до лікаря.
— Звідки ви це знаєте? — тихо запитала Ганна.
— А у моєї дружини двоюрідна сестра у тій поліклініці працює, у реєстратурі. Про всіх все знає. Каже, часто їх разом бачить. То в їдальні поряд сидять, то на лавочці біля входу розмовляють. — Сусід нахилився ближче. — І ще вона сказала, що ваш чоловік на прийом до лікаря ходить щотижня. До кардіолога. А ви про це знаєте?
Ганна поблідла. Олександр ніколи не скарживсяА коли Олександр повернувся того вечора, він тримав у руках не рибу, а маленького кошеня, і, усміхаючись, сказав: “Ось тобі новий друг, щоб не сумувала, поки я на роботі — тепер зрад точно не буде”.
