Та годі, кума, ну що ти з парочки огірочків пожаліла? Вони ж у тебе потім переростуть, погіркнуть, а в мене он внуки гостюють, їм вітамінчики потрібні. Ти ж не скупердяйко, свої ж люди, через тин живемо!
Галину розгортала її широка усмішка, а рука вже дотягнулась до нашого куща смородини через низеньку зелену сітку, що розділяла наші дачі. Второпано притиснувши до живота миску, наполовину наповнену моєю полуницею, вона явно не збиралась зупинятись.
Я, Мирослава, стояла на колінах у морквяній грядці, вириваючи крихітні бурянці. В спині щось хруснуло, коли я підвелася. Витерла чорнозем з поту на чолі та повела поглядом по сусідці. “Свої люди” в її устах дзвеніли вже третій рік відколи ми з Андрієм купили клапоть дикого поля під Києвом, очистили від бур’янів, посадили сад та розвели розкішний город.
Галино, спокійно, але твердо озвалася я. У тебе ж полуниця своя росте, бачила вчора. Чом не збираєш?
Та шо там у мене? відмахнулась вона, наче то не їй питання. Дрібнота, кислячка, та ще й жук довгоніс все згриз. Я того не вмію, знаєш Ти ж усе удобрюєш та підживлюєш, а в мене як виросло, так і є. О, у тебе ягоди з кулак! Гріх таку красу марнувати. Та й ти з Андрієм удвох куди вам стільки? Лопнете.
Я зітхнула так тужно, що й глинистий вітер на мить стих. Галина щиро вірила, що якщо у когось багато то має поділитись з лінивішими. Причина нестачі тобто її безсоромна лінь нікого не обходила.
Її ділянка нагадувала норовливий кут: скособочені яблуні, порослі мохом, грядки, що бачили сапу лише на Великдень, і одуванчики, звідки вітри несли парашути до сусідів. Галина приїжджала “відпочивать”: лежала у гамаці, смажила дешеві сардельки на цеглі та задирала гучність “Нашого радіо”, щоб всі знали, що вона щаслива.
А я була затятою землеробкою. Кожен кущик знав мене на ім’я; рідкісне насіння я виписувала у Львові, вставала ні світ ні зоря у пятій, коли роса ще тремтіла на кропі.
Галино, постав миску. Ягоди на варення збираю, до кожної рахунок.
Пхе, починається! закотила вона очі. Жаднюга. Ладно, не збіднієш. Я ж трохи дітям, не собі. Не забирати ж будеш у дітей з рота?
Поки я ще думала, вона вхопила шалену полуницю найбільшу, яка була, сховала у рот і, похитуючись від перемоги, поплила до своєї халупи.
Я залишилась біля грядки, відчуваючи, як із живота повзе хмарина ледь чутного обурення. Андрій, вихопившись із сараю з топориком, лише мовчки зітхнув.
Знов Люська пасеться?
Пасеться, як коза, кивнула я. Минулого тижня кабачки позрізала, думала, переростуть. Тепер ягоди.
Постав профнастил. Два метри, як на кордоні, порадив Андрій.
Не можна. За статутом лише сітка чи штахетник. Та й грошей на паркан нема, теплицю ж нову купили.
З кожним тижнем напруга росла. Літо було, як в розжареній казці: помідори румяні, огірки, здавалось, хрустять ще на клумбі, а Галина все частіше вигулькувала біля тину.
Однієї суботи у Галини гостювала ціла ватага: гумор, співи, ящики “Оболоні”, плед на траві. Надвечір, коли я поливала квіти, піддублена Галина знову стояла за парканом.
Миросю, рятуй! Закуска закінчилась гості просять продовження банкету. Дай помідорів тих, що як серце вола, і кропу з петрушкою. До магазину далеко…
Я розпрямилася, не випускаючи шланг.
Вибач, Галино. Помідори несозріли, а ті, що визріли завтра дочці в місто відвезу.
Не прибідняйся! Он висять, як ліхтарі! Для своїх жалко? Я потім шоколадку привезу!
Ні, сказала я твердо. Ні.
Від її обличчя зникла усмішка, з’явилась кривизна лайливої кислоти.
Ну й живи зі своїми помідорами! Щоб вони у тебе полопали! Такі сусіди! Зимою й снігу не випросиш. Тьфу!
Вечір перетворився на хор іронічних пліток і реготу з її ділянки. Я тиснула звук телевізора й ковтала сльози разом з чаєм.
А зранку стоячи босою на ґанку, я побачила напівпричинену дверку до нової теплиці. Серце обірвалося; одразу побігла на город.
Помідори обірвані, галузки поламані, на землі валялись зелені плоди. Огірків зменшилось, зелень вирвана з корінням.
Андрію! крикнула я, ледь володіючи голосом.
Він швидко обійшов грядки, нахмурився.
Це вже наче крадіжка, Мирославо.
Та хто доведе? Камер нема. Вона все заперечить або скаже, що ми самі собі те зробили. А яка Галина сама візьме за горло будь-кого.
На веранді у Галини порожньо, тарілка з салатом, в якому я безпомильно впізнала свої мясисті помідори та кучеряву петрушку.
Все, сказала я, в голосі холод обрізної сталі. Терпіти закінчено. Буде по-іншому. Та розумно.
Що задумала? насторожився Андрій. Без криміналу. Не треба мені дачна поліція.
Жодного криміналу, посміхнулася я. Трохи психології. І трохи хімії.
Я вирушила у центр “Добрий Сад” в Борисполі. Повернулась з набором: жовтий костюм, респіратор, оприскувач, синій харчовий барвник та пляшка господарського мила з смердючкою.
Наступного вечора, коли гості Галини похмелялись, я закуталась в костюм, Андрій надів стару фуфайку з респіратором. Стали біля теплиці.
Я навмисно гучно розвела в балії воду, сипнула барвника, мила запах такий, що аж собаки здивувалися на сусідніх городах! Овочі в мить стали сині й страшні, наче після чорнобильського дощу.
Андрію, відходь! гримнула я, щоб чули всі навкруги. Дуже отруйна штука! Самі в костюмі ледве стоїмо!
Я оббризкала всі кущі. Галина, вражена і налякана, підійшла до плоту.
Миросю! Що ти робиш? Собаку труїш? Який сморід!
Я підняла маску:
Прочитала в інтернеті: нова хвороба, вірус та грибок. Препарат експериментальний, “Хім-Агро-Яд”, за 21 добу все розкладає у землю, але до того ні дихати, ні їсти не можна. Мишей, птахів вбиває, для людей отрута, лікарі не врятують…
Двадцять один день?! А якщо доторкнутися?
Миттєво мити руки спиртом! А костюм спалити. Так в інтернеті пишуть
Повернулась до городу. Галина ще якусь мить міркувала, потім зойкнула в бік своїх гостей:
Слухайте! Салат доїдати не будемо! Там, наче, гірке було можете отруїтись!
Я усміхнулась під респіратором: перший етап “Анти-Халява” виконано.
Наступний тиждень Галина стороною обходила тин. Дітей відганяла ніби й темрява на нашій половині По вечорах ми з Андрієм нишком змивали фарбу зі швидкоростучих огірків, а помідори щедро залишили сині навіть птахи не клювали.
Та Галина мала свою хитрість. Якось рано зранку:
Щось ти, Миросю, свої огірки їси? А казала отруєно!
З магазину принесла, Людко. Свої не можна: бачиш, сині! Мій урожай під захистом. Знаєш, нанотехнології.
Галина недовірливо щурилася, але вже не лізла.
Остаточна розвязка настала у серпні. Сонце змило фарбу, залишивши блідо-блакитні плями на плодах. Людка, мабуть, вирішила, що вже можна брати або жадібність перемогла інстинкт самозбереження.
Я саме збиралась до Львова, поставила замок на брамку, а на сітку зі сторони Галини причепила табличку:
«УВАГА! Ведеться відеоспостереження. Ділянка оброблена експериментальними агрохімікатами III класу небезпеки. Вирощення овочів та фруктів без нейтралізації загрожує шлунку. Правління ОСББ та поліція попереджені».
Камер, певно ж, не було. Неважливо.
По поверненню я застала Галину, яка здіймала галас перед головою ОСББ дядьком Василем Петровичем.
Василю Петровичу, подивіться! Вона нас труїть! В мені внук учора скаржився на живіт через її «отруту»! Забороніть цю хімію, і камери зніміть вона моє життя шпигує!
Василь Петрович дивився на мене з лукавою посмішкою.
Мирославо, є тут хімія незаконна?
Лише харчовий барвник з милом, Петровичу, від тлі. А табличка для воровитих сусідів. А якщо Людмила знова перелізе, то камера все покаже. Є навіть відео хочете подивимося?
Моя сусідка знітилася. Гріхів за нею хоч відром черпай.
Треба мені твоє “отруйне”! обірвала вона. Сама вирощу, нічим не гірше!
Розвернулась і грюкнула дверима.
Петро Петрович посміхнувся:
Зберігайте табличку, Мирослово профілактика.
З того дня ні сварок, ні полуниць у Галинчиній мисці. Холодна війна. Кожна своєму світу. Найголовніше урожай збережено.
Та диво сталось навесні: Галина, сопучи і бурмочучи щось про «своє і натуральне», копала таки грядку. Лопата мало не на бік хилилася, але справа пішла! Поруч коробки з розсадою, кволою, але своєю.
Чого прийшла? показала лопату як спис.
Божої сили, Галино, лагідно кажу. Трохи піску додай, земля тут глиняна.
Обійдусь без порад сама знатиму.
До літа у неї зявилися перші огірки кривенькі, але свої, і помідори дрібні. Виглядала їх, мов діти у перший клас. Чужих грядок більше не чіпала.
Якось ввечері побачила: Галина відлякує хлопців-сусідів від власних огірків.
Геть звідси! Тут не стадіон, а праця!
Я підморгнула Андрію біля мангалу:
Бачиш, Андрійку: не паркан, а праця виховує.
Восени, перед закриттям сезону, Галина підійшла до тину з банкою своїх засолених огірків.
На, спробуй Своя закрутка, за рецептом із газети
Я прийняла дарунок, мов кубок.
Дякую, Галино. А я тобі насіння дам на весну “Волове серце”. Садити в лютому, покажу як.
Ну… та гаразд, промовила, намагаючись приховати усмішку. Якщо не шкода.
Для тих, хто сам працює, не шкода.
Ми стояли над осіннім садом у передвечорі. Табличку зірвав дощ, але невидимий мікропаркан поваги залишився. Найкраща огорожа коли твою працю цінують.
А в закрутках того року у мене помідорів було хоч відро на місяць. І жодного не забракло.
Сон примарився, наче все це насправді було: і сині помідори, і сміх, і тиша над родючим чорноземом.
