5 травня.
Цю історію, яку й сам до кінця не можу осягнути, почалося все досить мирно. Ми з дружиною давно придбали дачу в селі на Житомирщині, але завжди знаходили причини не облаштовувати її — то робота, то клопоти. Навідувалися туди раз на місяць: то покрасити паркан, то замок змінити, і щоразу відчували, що серед охайних, квітучих ділянок сусідів наша ділянка виглядає, як порожнє поле.
Особливо часто на це вказувала наша сусідка Ганна Миколаївна, самотня жінка років шістдесяти, з постійно незадоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити ніби жартуючи, але з підлесливою посмішкою: «Оце дачу собі купили, а життя в ній немає. Аж сумно стає, як подивлюся на ваш пустир».
Терпіли. Але коли я пішов на пенсію, а дружина взяла довгу відпустку, вирішили: годі відкладати, треба облаштувати ділянку як слід.
Будинок виявився у непоганому стані — підмалювали стіни, вимили вікна. А ось саму ділянку довелося буквально відкопувати з-под сміття: десятки візків сухих гілок, зіпсованого листя, іржавих відрів та іншого непотрібу. Попрацювали на славу. І знаєте, в мені прокинулася мрія. Я захотів не просто ладу, а створити красу.
«Давай, — сказала дружина, — посадимо троянди вздовж доріжки та біля південної стіни. Уяви, як гарно буде дивитися на них з ґанку?»
Ідея здалася мені чарівною. Поїхали до розплідника, вибрали саджанці різних сортів, з любов’ю висадили. Хвилювався, чи приживуться, адже ніколи раніше квітами не займався. Але все пішло як по маслу. Троянди прийнялися, пішли в ріст, пустили бутони.
Я став частіше бувати на дачі, а на початку літа й зовсім перебрався туди. І вперше за багато років відчув себе справді щасливим. Тиша, природа, улюблена справа. Не міг надивитися, як зеленіють кущики, як наливалися бутони. Все йшло чудово… поки мої троянди не досягли того стану, коли їх помітила Ганна Миколаївна.
Вона прийшла у гості несподівано — вперше за багато років. Увійшла, оглянулася, усміхнулась:
«Оце так, нарешті ділянку в порядок привели. А то й дивитися було боляче».
«Так, часу тепер більше», — відповів я стримано.
«А це що?» — вказала вона на кущі.
«Троянди», — з гордістю сказав я.
«Прибери. Зараз же», — пролунав холодний наказ.
Я остовпів. Спочатку подумав, чи не порушив я якихось правил — посадив не той сорт чи не там, де треба. Але виявилося все набагато простіше.
«У мене, між іншим, алергія на троянди, — заявила Ганна Миколаївна. — Чхаю від них, очі сльозяться. Ти що, хочеш мене добити?»
«Вибачте, але вони ж у мене на ділянці. Вас туди ніхто не силоміць заходить».
«А повітря? Пилок? Думаєш, він межі знає? До мене все долітає. Не збираюся страждати через твої квіти!»
«Але це моя земля. Я нікому не заважаю».
«Заважаєш!» — підвищила голос вона. «Прибирай. Інакше напишу скаргу. І не одну».
Скандал вийшСьогодні мої троянди як і раніше цвітуть, а Ганна Миколаївна більше не з’являється біля нашого паркану.
