Сусідка тягала мій гній ночами мішками, наче ті гнойові вітри приводила в сад свій. Вчора я щедро підсипала туди дріжджів.
Ти знову по мою купу з відрами лазила? я не питала, а просто стверджувала очевидне.
Олеся, сусідка через паркан, навіть бровою не повела. Стояла посеред свого городу, спершись на сапу, й зиркала, ніби це її звинуватили марно.
Ганю, не заводься! У тебе ж цієї благодаті ціла гора! Невже тобі шкода для сусідки, дитячої приятельки?
Це не благодать, Олесю. Це двадцять тисяч гривень за машину з доставкою, я кивнула на суттєво зменшену купу на своєму подвірї. І взагалі, це моє.
Та хай тобі, подавись! очі закотила, театрально махнувши рукою. Подумаєш, пару відер взяла город підгодувати. В мене пенсія всі сльози, не розгуляєшся, як у декого.
Вона добре знала, на які струни тиснути. Олеся вміла зробити з себе мученицю: винні завжди всі влада, погода, вранішній серпанок і, звісно, я, бо мої помідори червоніли раніше.
Я повернулася до хати, відчуваючи, як гнів стискає горло, мов сироїжка, застрягла упоперек. Діло було не у відрах і не в грошах бісило нахабство та відчуття, що тебе мають за дурку.
Кожної ночі, десь о другій, чулось знайоме шарудіння. Олеся не стримувалась не відерце, а справжні рейди: наповнювала чорні міцні мішки й виносила стратегічний запас, ніби чекала облоги.
Толик сидів на кухні, жував канапку й розгадував кросворд.
Опять тягнула? спитав він, не відриваючись.
Знову. Ще й мене скупердяйкою назвала.
Та ти капкана постав.
Ага, потім пояснюй, чого сусідка без ноги. Тут треба мудрості, не залякування.
Підійшла до вікна й глянула на її тепличку мрію місцевих пенсіонерів. Олеся полюбляла нахвалятись, що в неї особливий сорт і легка рука. Легка, особливо коли до чужого добра незчовано пролазить.
Ту ніч сон не брав. Я лежала, слухала: десь гавкала чужа дворова собака, сюсюкали цвіркуни, і раптом знову те шурх-трень. Лопата кришила слежалий перегній. Я доглядала за тою купою, накривала плівкою, тримала як слід, а вона брала як своє.
Вранці виходжу на ґанок Олеся вже по грядках метушиться.
Доброго ранку, Ганю! співає вона під носа. Щось бачу, кабачки срібляться, не захворіли?
Сяяла, мов місяць над Дніпром: слідами бачу щонайменше три мішки вночі вивезла.
Привіт, Олесю, не діждешся.
Я рушила у сарай, око впало на полицю з різним добром: насіння, добрива й велика жовта пачка сухих дріжджів для полуниці. Миттєво склалася схема.
Олеся складала крадене у товсті будівельні пакети, затягала й ховала в теплиці, щоб добро доходило в теплі. Там нині спека й сирість умови якраз для бродіння.
Я розмішала у відрі теплої води рештки цукру й щедро всипала дріжджів. Суміш зашипіла, запахла брагою та глузливою надією.
Почало темніти, але сусідка на полювання ще не вийшла. Я обійшла город з іншого боку, знаючи, де вона лізе крізь дірку у сітці. Саме туди вилила дріжджову закваску, перемішала рівно поверху: любиш брати чуже отримай від щирого серця.
Повернулась у дім, вимила ретельно руки й ховалась у ліжко з почуттям відновленої справедливості.
Чого усміхаєшся? пробубонів Толик сонно.
Хороші сни навідають, відповіла я, укутавшись щільніше.
Ніч минула дивно тихо я навіть не чула звичного шарудіння. Можливо, Олеся діяла вже більш обережно.
А ранок Раптом крик, наче в саду захопили демона!
Ми з Толиком одночасно вискочили. Він у самих трусах підійшов до вікна й протер очі.
Що теє?!
Я накинула халат, вийшла на двір, вдихнувши напрочуд кислуватий ранок. Олеся стояла біля своєї яскравої нової теплиці, навстіж розчиненої.
Виглядала сусідка барвисто: уся в коричневих плямах, наче художник долонею пройшовся. Я наблизилась до паркану, зобразила щире здивування.
Олесю, що сталося? У тебе трубу прорвало?
Повернулася повільно. На обличчі суміш жаху й брагяної есіенції.
Воно бахнуло сильно, захрипла вона. Ганю! Там живе щось!
Я зазирнула через сітку, ледь стримавши сміх. Усередині теплиці справжнє місцеве побоїще. Там, де увечері лежали ті самі набиті пакети, відбувся фестиваль вибухів і знищення.
Дріжджі з цукром у теплій, сирій тиші почали активно бродити, виділяючи газ. Пакети надулись, як кульки на свято, поки закони природи не виставили рахунок.
Плівка не витримала густа маса розлетілася по всій теплиці. Прозорі стіни вкрилися рівномірним шаром. Під улюбленими перцями як після мінометного обстрілу. Серед цього всього стояла в плямах сама Олеся головна героїня містерії.
Що ж у тебе рвонуло? цікавлюсь, не кліпнувши оком.
Мішки! завищала вона. Зайшла глянути, як один тріснув! Інший навздогін! Ганю, чим ти туди начинила?!
Я? здивувалася якнайщиріше. Олесю, це ж мій перегній на моєму дворі! Я нічого, окрім коровячого, не клала.
А як воно опинилося у тебе в теплиці, ще й фасоване так дбайливо, питання цікаве.
Олеся завмерла. Очі бігають, шестерінки в голові крутять: визнає, що моє зізнається у крадіжці. Скаже, що її тоді хай пояснює феєрверк. Стояла й, мов би, і справді текла коричневими плямами.
Це диверсія! зрештою вичавила. Хотіла мене отруїти!
Чим? Натуральним добривом? знизала плечима. Може, у тебе в теплиці не ті хвилі? Чи наврочила хтось? Ти ж казала рука легка.
Толик визирнув з ґанку, глянув на картини, пирхнув у кулак і швидко пішов ховати регіт. Олеся вхопила шланг і відчайдушно почала відмивати сліди власної хазяйновитості.
Вода текла по халату, а запах вївся навічно. Той запах нагадував не просто перегній то був терпкий дух поразки.
Усіма базарами хутко пішли чутки про Олесині хлопки. Хтось казав самогон гнала. Інші метеорит впав. А вона до вечора мовчки шкребла теплицю щіткою.
Пересадила всі рослини, змінювала ґрунт підживлення з ефектом виявилось надміру. Ввечері на чай не вийшла рідкість.
За тиждень я знову замовила машину перегною. Купу висипали знов на старе місце. Вночі мене розбудила незвична тиша. Жодного шарудіння, жодної тіні біля паркану.
Вийду в сад місяць обливає неторкану купу.
Зранку Олеся продефілювала повз мій паркан, навмисне відвернувши голову. Тепер добрива купувала в магазині у кольорових пакетах і за власні копійки.
Привіт, сусідко! гукнула я. Як там перці, ростуть?
Вона зупинилась, подивилась очі без каяття, лиш острах перед хімічною українською мафією майнув у погляді.
Ростуть, буркнула. Обійдуся, без твоєї допомоги.
От і добре. Рецепт особливої підкормки твій на память.
Олеся сердито пирснула й поспішила до хати. А я собі заварила дужого чорного чаю.
На душі спокій, навіть жодної люті чи захвату. Просто кожне стало на своє місце. Моє лишилось моїм, а до чужого більш ніхто не пхається.
Межі визначають не паркани, а чіткі уроки. Не треба лізти в чуже, якщо не готовий до наслідків.
А сухі дріжджі тепер завжди на верхній полиці є. Хто зна, може знов який жук-колорад вирішить перевірити мене на щедрість.
