Та не будь ти жаднюгою, Ганно, чого тобі тих пару огірків шкода? Все одно ж переростуть і пожовтіють, а мені ж онуки приїхали, їм вітамінки потрібні. Не будь скупердяєм, ми ж свої люди, паркан один на двох!
Пані Надія вигнулася через невисоку сітку-рабицю, що розділяла наші ділянки, і її обличчя розпливлося улесливою усмішкою. В одній руці вона тримала вже майже повну чужою полуницею емальовану миску, а іншою тяглася до гілки смородини в моєму городі.
Я, Ганна, саме стояла на колінах у морквиння, висмикуючи крихітні буряни, і повільно розігнула спину, відчувши знайомий хрускіт у попереку. Тильним боком чорноземної руки витерла піт з чола, кинула на сусідку твердий погляд. Це «ми ж свої» я вже три роки слухаю, відколи з Іваном купили цю дачу й перетворили закинутий бурянник на взірцевий город.
Надю, кажу спокійно, але впевнено, а в тебе ж полуниця теж росте. Я бачила. Чому свою не збираєш?
Та яка в мене полуниця! обурено змахнула рукою Надія, анітрохи не знітившись. Мілка, терпка, та й жук довгоносик усю вибрав. Я ж не вмію, як ти, з тою хімією бавитись, підгодовувати. В мене все натуральне, як дала природа. А у тебе, дивись ягода з куряче яйце! Пропаде ж така краса ж. Тим більше, ви з Іваном удвох куди вам стільки? Ще й на зиму вистачить.
Я глибоко вдихнула. Надіїна «логіка» міцніша за цегляний мур. Вона щиро вважала: якщо в когось багато, то цей хтось просто зобовязаний поділитися з тими, у кого нічого нема (чому нема бо ліньки). Ділянка Надії плачевне видовище: кривенькі яблуні в моху, грядки, що бачили сапку тільки на Великдень, а всюди господарює кульбаба, розсилаючи насіння прямо мені на город. Надія їздить на дачу виключно «відпочити душею»: лежить у гамаку, смажить найдешевші ковбаски на цеглинах і слухає «Радіо Шансон».
Я ж фанатка землі. Кожен кущ у мене як член родини: насіння замовляю через інтернет, нові сорти томатів, встаю з першими півнями відкривати парники, засинаю за поливом під зорями. Кожен помідор, кожен огірок результат важкої праці, болючої спини і тривожних ночей у весняні заморозки.
Надю, кажу вже різкіше, постав миску, будь ласка. Я полуницю збираю на варення. У мене кожна ягідка на рахунку.
Ой, ну знову! Надія закотила очі так, що мало не впали. Пані-жаднюга! Хіба тобі шкода? Я ж трошки взяла, дітям до чаю. Не забирай у дітей з рота!
І, хутко зірвавши найбільшу ягоду, поки я не підійшла до паркану, закинула її до рота і пихато попрямувала до свого будиночка уже з здобиччю.
Я приклякла поміж моркви, відчуваючи, як всередині закипає злість. Тут Іван вийшов із сараю з рубанком у руках, бачив усе, втручатися не любив.
Знову Надя пасеться? спитав напівжартома.
Пасеться, кажу. Як коза на чужому полі. Ваню, ну це вже край. Минулої суботи поки ми за хлібом їздили, кабачки зрізала. Мовляв: «А я подумала, що ви забули, вони ж переростають!» Тепер ягідки внаглу рве.
Та постав суцільний паркан, пропонує Іван. Металевий, два метри.
Не можна, зітхаю. За правилами дачного кооперативу тільки сітка або деревяний паркан, щоб тіні не було. Та й на паркан зараз грошей нема, ми ж теплицю минулого тижня поставили
Ситуація закипала. Липень видався гарячим, урожай як ніколи. Давно такого врожаю не було помідори гронами, огірочки на хрум, перець наливний! А Надія зявлялася біля паркану все частіше.
Якось у суботу до Надії нагрянула купа гостей з десяток галасливих людей, із музикою та ящиками пива. Під вечір, коли я поливала квіти, підходить Надія вже під чаркою:
Ганку, виручай, по-сусідськи! Закуска скінчилась. Треба до салату помідорів твоїх (“Бичаче серце”) й зелень пучок. До магазину далеко, гості просять!
Я вимикаю воду, дивлюсь спокійно:
Помідори ще не всі дозріли. А ті, що є завтра везу доньці у Львів.
Та не прибідняйся! тягнеться через паркан, дихнувши перегаром. Вон, висять, червоні як маків цвіт! Жалко для своїх людей? Я тобі потім… шоколадку куплю!
Ні, Надю, не дам, кажу твердо.
У Надії померкла усмішка, очі стали вузькі.
Ну, сиди зі своїми помідорами! Щоб потріскалися у тебе, жмотяра! З такими сусідами і зима без снігу не страшна! Тьху!
Вона грюкнула дверима, а від їхньої компанії до ночі котилися жарти й підколки: …буржуйка з міста, …через ту пару гривень зійде з розуму…, …та кому треба її хімічні овочі… Я цілий вечір глушила телевізор і думала, як уже гидко на душі.
А вранці як серце відчувало виходжу на ґанок, а двері моєї новесенької теплиці відчинені. Кидаюся до помідорів нарвала хтось кращих кущів донизу, переламав гілки, недоспілі помідори валяються на землі, огірків поменшало, зі грядки зі спеціями вирвана ціла лисина кріп і петрушку викопали з коренем.
Я стояла й не могла відійти від злості. Це вже не крадіжка це неповага до роботи, мого часу і мене самої.
Іване! кликаю тремтячим голосом.
Прибіг, дивиться насупився.
Це вже не жарти, Ганю. Це справжнісінька крадіжка.
Та хто докаже, Ваню? Камер нема, вона все спише не я, чи ми самі собі зірвали та наклеп ставимо. З Надею не переможеш, язика має
Підійшла до паркану у Надії тихо, гості відсипаються. А на веранді серед пляшок сиротливо стоїть миска з моїми «Бичачим серцем» і аж надто знайомою петрушкою.
Так, вирішила я, терпець урвався. Спокійно не виходить будемо діяти розумно.
Що ти надумала? питає Іван насторожено.
Нічого незаконного. Чиста психологія! І трішки хімії.
З того вечора мене осяяла ідея. Їду до міста, в епіцентр, і купую комплект: яскраво-жовтий комбінезон, респіратор, садовий обприскувач, пачку синього харчового барвника, пляшку найдешевшого дегтярного мила.
Під вечір, коли Надія з компанією похмелялась на веранді, я вбралась у той костюм, натягнула респіратор, Івана теж вдягла в плащ і марлеву маску. Взяла обприскувач, у відрі розчинила воду з барвником та милом: запах страшний, колір ядерно-синій.
Іване, відходь подалі! спеціально голосно, щоб усі чули, гукаю через маску. Це дуже токсичне! Інструкція підходити лише у захисті!
Обробляю томати, перець, капусту. Синя рідина просочує листя й плоди вигляд, немов город вразила якась радіаційна чума.
Надія підбігає до паркану:
Ганю, що робиш? Пожежа, чи що? Лука розїдає!
Гірше, кричу крізь респіратор. Новий грибковий вірус знайшла в інтернеті мозаїка томатна з цвіллю. Купила експериментальний препарат з Німеччини, «Агротокс-3». Лише рослину лишає живою! Людей отруює. Сказано чекати 21 день! Раніше зїсти отруєння, лікарня, печінка згорить враз!
Двадцять один день? вже посіріла Надія.
Навіть торкатись не можна, додаю. Хіба що руки кислотом миттєво обмитиш.
Розвернулась і рясно знову «обприскую» синьою водичкою. Надія ще хвильку продовжувала мовчки дивитися, а потім, оговтавшись, гаркнула у гостям, що салат не доїдати гіркий, мабуть щось не те, «як би не потруїлися».
Я з-під маски всміхнулася. План «Халява» йде!
Тиждень потому Надія огинала мій город десят доріг. Внукам заборонила підходити там отрута! Ми ж із Іваном вечорами потихеньку змивали краситель із огірків, щоб їсти до вечері. Помідори лишали б сині, навіть горобці не клювали.
Та підозра Надії перемогла страх. За тиждень уже цікавиться:
Ганю, а чого огірки хрумаєш? Ти ж казала три тижні їсти не можна. Чи на тобі, мутантці, від тієї отрути нічого не буде?
Магазинні огірки, Надю. Свої ж, бачиш, сині. Нема дурних! А ці пластикові, турецькі, що робити…
Надія пішла, буркочучи про «хімію» й «екологію», але до грядки більше й носа не суне.
Розвязка настала в серпні, коли настав час збирання врожаю барвник сонце і дощ майже змило, тільки ледь-ледь блакить залишилась. Надія, мабуть, вирішила, що карантин минув, чи просто жадібність перемогла.
Я саме збиралась у Львів, на пару днів, повісила на хвіртку амбарний замок і причепила до сітки-рабиці блістячу ламіновану табличку:
*УВАГА! Ведеться відеоспостереження. Ділянка обробляється експериментальними агрохімікатами 3-ї групи небезпеки. Без нейтралізації вживання плодів викликає невідворотні наслідки для шлунково-кишкового тракту. Адміністрацію повідомлено. У разі проникнення викликається поліція.*
Про камери, звісно, це вигадка, та про поліцію й хімію виглядало серйозно.
Повернулася через два дні Надія якраз свариться з головою кооперативу, Петром Васильовичем.
Петре Васильовичу, ви ж подивіться! Вона нас травить! Освічена, а людей мучить! І ще й відеокамери повісила! Шпигує за мною!
Голова ледве стримує посмішку.
Ганно Сергіївно, поясніть, що у вас за винахід?
Ніякої забороненої хімії! відповідаю. Табличка профілактика від злодіїв. А якщо внуки Надії не лізли б у мій город, животи були б цілі.
Ви ще докажіть, що я щось брала! іде в атаку Надія. Не впіймали не крала!
А в мене запис є, спокійно відповідаю, дивлячись в очі. Муляжі камер зняла, справжні повісила, з датчиком руху Готова показати при голові: як через сітку лізли, чи як гості кріп рвали! Я якраз збираюся писати заяву.
Це чистий блеф. Але він подіяв. Надія порозовіла плямами. Бо знає про свої грішки, а коли я їх могла записати не знає. Страх ганьби й штрафу більший, ніж бажання халяви.
Ой, не треба мені твоїх хімікатів! викрикнула Надія і побігла додому.
Голова дивиться то на мене, то на табличку, то на синюваті томати, аж блищать очі.
Ганно Сергіївно, та то правда та хімія аж така страшна?
Харчовий барвник та господарське мило, посміхаюся. Від попелиці допомагає, а від жадібних сусідів найкраще!
Розумію, всміхається. Табличку залиште на випадок наступних «атак».
Відтоді Надія зі мною не вітається, вправно відвертається при зустрічі й розповідає всім на дачах, що я «відьма та отруйниця». Мене це не гризе. Важливіше ж те, що врожай цілий.
І сталося найцікавіше наступної весни. Приїхавши на відкриття сезону, я побачила, що на ділянці Надії справжня робота. Вона, зітхаючи й лаявшись, вскапує грядку, поруч ящики з розсадою (бо куплена на розпродажі, тоненька, але своя).
Підійшла до паркану. Надія, помітивши мене, загородилась лопатою, мов списом:
Чого прийшла? Глянути?
Бог поміч, Надю, кажу примирливо, глибоко не копай, там глина. Піску додай.
Знаю й без тебе! бурчить. Розуму вистачить. Своє виросте. Натуральне. Без твоїх експериментів!
І добре, кажу. Своє завжди смачніше.
Під кінець літа в Надійки зявились перші, кривенькі огірочки й малі помідорки. Вона ходила круг них, як агроном із Заслуженим, і через паркан більше не зазирала.
Одного вечора бачу ганяє від своїх грядок місцевих хлопчаків, які бігали за мячем.
Вшивайте, хлопці! кричить. Тут вам не стадіон! Тут праця вкладена!
Я глянула на Івана, який розпалював мангал і ми обидва тихо засміялися.
Бачиш, кажу. А ти про паркан. А головне виховання працею!
Восени, вже коли збирала речі, сама Надія підійшла до паркану з банкою мутного розсолу, в якому плавало три різних огірка.
Бери, буркнула, подаючи через сітку. Свої. За журналом мариновала.
Я прийняла, як скарб.
Дякую, Надю, обовязково скуштуємо. А я тобі дам насіння на наступний рік. Елітне, то саме Бичаче серце. Тільки сіяти треба у лютому, я покажу.
Ну, як даєш то беру, посміхнулась задоволено.
Для того, хто працює сам нічого не шкода, кажу.
Постояли мовчки, дивлячись, як осінній сад стихає. Табличку про хімію вже давно змила злива, але межа поваги так і залишилась. І вона краща за будь-який мур.
А помідорів я того року закрила рекорд. Не пропав жоден.
Якщо сподобалася історія кидайте сердечко, пишіть у коментарях свої лайфхаки, як приборкати дачних нахаб!
