Є така відома українська приказка: «Дурний віддає, а розумний бере». Раніше я сприймав її з гумором, але життя навчило дивитись на такі речі серйозно.
Десь пів року тому навпроти мене, у звичайній багатоповерхівці на Олексіївці в Харкові, оселилася нова сусідка. Жінка років сорока завжди акуратна, з легким румянцем і ввічливою посмішкою. Віталися у ліфті, перемовлялися кількома словами нічого незвичного, типова сусідська чемність.
Через два тижні вона вперше постукала до моїх дверей. Було вже девята вечора. Я відкрив і бачу пані Лариса стоїть з порожньою чашкою в руках і винувато посміхається:
Перепрошую, що турбую так пізно, почала вона несміливо. От уявіть, захотілось млинців, усе підготувала, а сіль скінчилась! Можна дрібку? Завтра обовязково поверну!
Ну як можна відмовити в такій дрібниці? Я надав їй майже пів солонки, вона подякувала і поспішила додому.
Другий її візит довго чекати не змусив. Через кілька днів знову чую дзвінок. На цей раз Ларисі вже бракувало цукру.
Чай зробити захотілось, виправдовувалася вона, куталася в халат. А на вулиці дощ, темно… Одолжіть, будь ласка, стаканчик цукру? Я й більшу пачку потім куплю і поверну!
Віддав і цього разу. Та підсвідомо в голові закралася підозра невже за весь місяць не встигла купити найнеобхіднішого? Сіль, цукор, олія, сірники елементарний набір в кожній хаті. Але вирішив промовчати.
Далі понеслось: спочатку яйця, потім пара ложок соняшникової олії, цибулина, половинка лимона, пакетик чаю, таблетка анальгіну, аж до рулона туалетного паперу.
Сценарій повторювався з остотною регулярністю: ввечері дзвінок, винуватий погляд, розповідь, що «забула купити», обіцянка «завтра повернути». Але жодної дрібниці назад не отримав. Память у сусідки, видно, вибіркова: знає, коли я вдома, а про борги наче вітром видуло.
Одного разу мені самому потрібна була морквина до борщу. Я знав, що Лариса вдома, подзвонив. Відкрила двері, вислухала і з усмішкою сказала:
Ой, у мене є морква, але її мало мені якраз на борщ потрібно. Вибач.
І зачинила двері.
Ось тут мене і перемкнуло. Значить, мої продукти спільні, а Ларисини стратегічний запас? З того моменту вирішив: досить. Жодних позичань більше.
Я взяв зошит і спробував пригадати, що Лариса брала за кілька місяців. Вийшло: цукор, яйця, кава, олія, цибуля, анальгін, лимон, пральний порошок Порахував у гривнях близько тисячі.
На аркуші все занотував і поклав на тумбочку у передпокої. Відчував знадобиться.
Так і сталося. У суботу збирався пекти сирник. І ось дзвінок у двері. Вічко а там Лариса з мисочкою.
Я глибоко вдихнув, натягнув чемну посмішку, відкрив.
Вітаю! весело заторохтіла вона. Виручай, Іване! Захотілося оладки зробити, а кефір закінчується, та й борошна нема… Насип трохи, грамів триста! Я ж потім поверну!
Борошно? перепитав я. Є, звісно.
Ну супер! Ти ж знаєш, я завжди все повертаю!
Ларисо, звісно. Та давай спершу підсумуймо нашу продуктову кооперацію.
Протягнув їй підготовлений список. Вона заморгала, не розуміючи. Зазвичай я мовчки все ніс на кухню, а тут якась звітність.
Дивися, показую, записав усе, що ти брала за останні два місяці. Давай звіримо. Яйця пятнадцять штук. Так?
Ну не рахувала пробурмотіла вона, усмішка згасла.
А я рахував. Цукор чотири рази по склянці. Олія, кава, порошок, лимон, цибуля все правильно?
Лариса мовчить, очі наповнюються здивуванням та роздратуванням одразу.
Я порахував за звичайними цінами, навіть зробив тобі знижку. Разом 950 гривень.
Простягнув долоню.
Як тільки розрахуємось одразу тобі дам борошна, навіть просію.
Справді?! нарешті видихнула вона. Ти мені рахунок виставив? За сіль і сірники?! Ти жартуєш?!
Аж ніяк, кажу. Взяв поверни. Не повертаєш це вже покупка. Я просто прошу заплатити.
Та ти жадібний! сплеснула руками. Думала, що людина гарна, а виявилось Крохобор!
Мене більше дивує, коли є гроші на суші в Сушія, а папір туалетний йдеш позичати в сусідів, спокійно відповів я.
Ларисине обличчя налилося червоним.
Та забери свого борошна! крикнула. Я більше нічого не попрошу!
Вона грюкнула дверима так, аж стакани на полиці задзеленчали. Я лишився стояти з аркушем паперу навіть не злість, а полегшення відчув.
Відтоді минуло два тижні. Лариса не вітається, в ліфті відвертається й робить вигляд, ніби дуже зайнята телефоном. Чув від сусідки знизу, що нарікає консьєржці мовляв, у нашому домі живуть «жаднючі й чудернацькі люди».
Задумавсь: а як би ви вчинили на моєму місці? Колись я казав би дай, чим можеш. А зараз знаю: доброта має кордони, як і Україна. Тепер допомагаю ближнім, але з розумом.
