Галина Іванівна три роки воювала з дворовою собакою, вимагаючи її вигнання. Але коли породисте цуценя опинилося на межі загибелі, саме ця дворняга стала його порятунком.
Галина стояла біля вікна й дивилася вниз, на знайому руду грудку біля під’їзду. Жучка спала, згорнувшись калачиком на старому килимку. Жінка стиснула губи й потяглася за телефоном.
— Алло, районна адміністрація? Я вам уже втретє дзвоню щодо безпритульної собаки.
Трубку поклали, не дослухавши. Галина роздратовано кинула телефон на диван і вийшла у двір.
— Віро, ну скільки можна? — звернулася вона до сусідки, яка розвішувала білизну. — Ти її годуєш, інші теж підгодовують. Собака вже вважає, що це її територія.
— А що такого? — Віра прищіпила наволочку й обернулася. — Жучка тиха, дітей не чіпає. Взимку у дворі чистіше стало, сміттярів рідше доводиться викликати.
— У мене вдома вівчарка! Німецька! — голос Галини зірвався на високу ноту. — Я за неї двісті тисяч гривень віддала. Ветеринара викликаю, вітаміни купую. А ця дворняга просто так живе, нікому нічого не платить!
Віра скоса глянула на сусідку.
— Галю, ти чуєш, що кажеш? Собака тобі нічого не винна.
— Винна знати своє місце, — відрізала Галина й повернулася до під’їзду.
Жучка підвела голову, подивилася їй услід і знову вляглася. За три роки вона навчилася не зважати на ці розмови.
Історію про те, як Жучка з’явилася у дворі, Галина знала з розповідей. Дітлахи знайшли цуценя в коробці біля метро, принесли додому. Батьки, звісно, тримати не дозволили. Залишили біля під’їзду з думкою «а може, хто візьме». Не взяли. Але мешканці потроху підгодовували — хто кісточку винесе, хто кашу, хто старе ковдру притягне.
Собака росла спокійна, до людей дружня. Не гавкала ночами, не кидалася на перехожих. Просто жила. Галину це дратувало найбільше — безпричинна доброта сусідів до безпородної дворняги.
Через два місяці мала ощенитися Альма, її вівчарка. Галина готувалася до пологів ґрунтовно: перечитала купу форумів, зв’язалася із заводчицею, домовилася з ветеринаром.
— Ігор Семенович приїде в будь-який час доби, — розповідала вона подрузі по телефону. — Я спеціально домовилася. Цуценята елітні будуть, батько — чемпіон України з робочих якостей.
Пологи почалися вночі. Галина не спала, сиділа поруч, стежила за кожним рухом собаки. Альма народила п’ятьох. Чотири цуценяти одразу присмокталися до сосків, пищали, вовтузилися. А п’яте лежало осторонь.
— Чому вона його не облизує? — Галина обережно підсунула цуценя ближче до матері.
Альма обнюхала малюка й відвернулася.
— Ігорю Семеновичу, він же живий! — жінка підняла цуценя на долоні. Воно слабко ворухнулося.
Ветеринар узяв малюка, оглянув, послухав.
— Слабкий. Мати відчуває — не виживе. Інстинкт. Вона сили на міцних витрачає.
— Але ми можемо його вигодувати? Із піпетки, із пляшечки?
— Галино Іванівно, шансів мало. Цуценяті потрібне не тільки молоко, а й материнське тепло, вилизування, стимуляція. Без матері новонароджені майже не виживають.
— Майже — не означає ніколи, — уперто сказала Галина.
Три дні вона намагалася годувати цуценя зі шприца, гріла його грілками, масажувала животик, як пояснив лікар. Цуценя худло й слабшало. Альма, як і раніше, його ігнорувала.
На четвертий день у двері подзвонили. На порозі стояла Віра з авоською, з якої визирав пучок кропу.
— Галю, тут сусідка з четвертого поверху казала, у Жучки цуценята були місяць тому. Усіх уже розібрали, а молоко, здається, ще є.
Галина відчула, як усередині все стислося від обурення.
— Ти серйозно? Пропонуєш мого породистого цуценя до дворняги підкласти?
— Я пропоную спробувати врятувати життя, — спокійно відповіла Віра. — Але вирішувати тобі.
Коли двері зачинилися, Галина повернулася до цуценяти. Воно лежало майже нерухомо, дихання було ледь помітним.
Увечері вона спустилася у двір. Жучка, як завжди, дрімала біля під’їзду. Галина присіла поруч, відкрила коробку.
Собака підвела морду, обнюхала цуценя. Потім подивилася на Галину — довго, уважно. І обережно лизнула малюка в мордочку.
Галина завмерла. Жучка лягла на бік, носом підштовхнула цуценя до живота. Той, відчувши тепло й запах молока, заворушився активніше. Знайшов сосок і присмоктався.
— Ото й молодець, — прошепотіла підійшла Віра. — Розумниця наша Жучка.
Галина не могла відірвати погляду. Собака, яку вона три роки вважала перешкодою, зараз вилизувала її цуценя, гріла його, годувала. Без вагань. Просто тому, що перед нею був безпорадний малюк.
Наступні два тижні Галина приносила цуценя тричі на день. Купувала Жучці добрий корм, притягла теплу підстилку. Іноді просто сиділа поруч, мовчки.
Цуценя росло, набирало вагу. За місяць його вже не можна було відрізнити від братів.
— Як його назвете? — запитала Віра, коли Галина востаннє принесла малюка до Жучки.
— Щасливчик, — не задумуючись, відповіла та. — Йому пощастило.
Вона продовжувала виходити до Жучки, тепер уже просто так. Приносила їжу, гладила. Одного разу купила утеплену будку й поставила біля під’їзду.
— Галю, що з тобою? — здивувалася подруга, яка зайшла в гості. — Ти ж на цю собаку адміністрацію викликала.
— Викликала, — кивнула Галина, наливаючи чай. — Думала, що породистість — це головне. Родовід, ціна, статус. А Жучка показала, що головне — це серце.
Щасливчик виріс великим красивим псом. Трьох цуценят Галина продала, а його залишила. Іноді вони гуляли втрьох — Альма, Щасливчик і Жучка. Незвична компанія, але Галині було байдуже на косі погляди.
Жучка прожила ще вісім років. Коли вона померла, Галина плакала так, наче втратила рідну людину.
— Вибач мені, — шепотіла вона, погладжуючи руду шерсть. — За все. За те, що не бачила, не розуміла.
На місці будки мешканці поставили невелику табличку: «Тут жила Жучка. Найдобріша собака нашого двору».
Галина завела акаунт у притулку для тварин, почала допомагати безпритульним собакам. Оплачувала лікування, купувала корм, шукала господарів.
— Навіщо тобі це? — запитав якось син. — У тебе свої дві собаки.
— Борг віддаю, — відповіла Галина. — Одна дворняга навчила мене того, чого не змогли люди. Що доброта не потребує родоводу.
Історія Жучки та Галини Іванівни — нагадування про те, що доброта й милосердя не залежать від родоводу. Іноді найбільше серце б’ється в грудях безпритульного пса. А ви готові переглянути своє ставлення до тих, хто здається «нижчим» за вас? Поділіться своєю історією в коментарях — можливо, вона змінить чиєсь життя.
джерело.
