Оце така історія, якій я й сама ледь вірю, почалася цілком мирно. Ми з чоловіком давно купили дачу в селищі на Київщині, але постійно не вистачало часу її облаштувати — то робота, то інші клопоти. Навідувалися туди раз на місяць: то дах підлатати, то замок змінити, і кожного разу відчували, що на фоні охайних, квітучих ділянок сусідів наша виглядає просто сумно.
Особливо часто на це натякала наша сусідка Ганна Іванівна, самотня жінка років шістдесяти, з вічно невдоволеним виразом обличчя. Вона любила говорити, ніби невинно, з удаваною посмішкою: «Ну, купили собі дачу, а жити в ній не живете. Аж настрій псується, як подивлюся на вашу пустку».
Що ж, терпіли. Але коли я нарешті пішла на пенсію, а чоловік узяв довгу відпустку, ми вирішили: годі відкладати, пора серйозно взятися за ділянку.
Будинок виявився у непоганому стані — стіни підфарбували, вікна вимили. А ось саму ділянку довелося буквально викопувати з-під сміття: десятки тачок з сухим хмизом, гнилим листям, іржавими відрами та іншим непотребом. Попрацювали на славу. І знаєте, в мені раптом прокинулася мрія. Мені захотілося не просто порядок навести, а створити красу.
— А давай, — сказав чоловік, — посадимо троянди вздовж доріжки та біля південної стіни. Уявляєш, як гарно буде з веранди на них дивитися?
Ідея здалася мені чарівною. Ми поїхали до розплідника, вибрали саджанці різних сортів, з любов’ю їх посадили. Я хвилювалася, чи приживуться, адже ніколи раніше квітами не займалася. Але все пішло як по маслу. Троянди вкоренилися, пішли в ріст, пустили бруньки.
Я почала частіше бувати на дачі, а на початку літа й зовсім туди переїхала. І вперше за багато років відчула себе справді щасливою. Тиша, природа, улюблена справа. Я не могла надивитися, як зеленіють кущики, як набухають бутони. Все йшло чудово… доки мої троянди не досягли тієї стадії, коли їх помітила Ганна Іванівна.
Вона прийшла у гості несподівано — уперше за багато років. Увійшла, оглянулася, усміхнулася:
— Ну, нарешті ділянку в порядок привели. А то дивитися було боляче.
— Так, часу нарешті більше знайшлося, — відповіла я стримано.
— А це що? — показала вона на кущі.
— Троянди, — з гордістю сказала я.
— Прибери. Терміново, — почувся холодний наказ.
Я остовпіла. Спочатку подумала, може, я порушила якесь правило — посадила не той сорт чи не там, де треба. Але виявилося все набагато простіше.
— В мене, між іншим, алергія на троянди, — заявила Ганна Іванівна. — Чхаю від них, очі сльозяться. Ти що, мене вбити хочеш?
— Вибачте, але вони ж у мене на ділянці. Вас туди ніхто не змушує заходити.
— А повітря? Пилок? Думаєш, він кордони знає? Все до мене долітає. Не збираюся страждати через твої квіти!
— Але це моя земля. Я нікому не заважаю.
— Заважаєш! — підвищила голос вона. — Прибирай. Інакше напишу скаргу. І не одну.
Скандал вийшов гучним. Вона пішла, грюкнувши каліткою. Я залишилася серед своїх троянд — збентежена, ображена. Витратила стільки сил, вклала душу, а тепер маю все знищити?
Ні. Я не відступлю. Ділянка моя, квіти мої. Я нікого не отруюю. Так, мені трохи ніяково — раптом у неї й справді алергія? Але хіба я зобов’язана руйнувати свою працю лише тому, що сусідці незручно? Завтра комусь петунії заважатимуть, а післязавтра — берези?
Іноді мені здається, що їй просто нестерпна чужа радість. Мовчки терпіли її їдкі зауваження, але тепер, коли ділянка став гарним — почала тиснути. Заздрість? Не знаю. Але я вирішила одне: мої троянди залишаться. І якщо треба — я готова за них боротися. Бо це не просто квіти. Це символ того, що я нарешті знайшла себе. І нікому не дозволю в мене це забрати.
