Ми з чоловіком нещодавно переїхали на нову квартиру. Він отримав підвищення, але потрібно було бути ближче до роботи. Я в принципі була не проти, адже все одно працюю вдома, а наш син зараз не ходить до дитячого садочку через карантин.
В перший же день я познайомилася з нашою сусідкою. Вона мешкала у квартирі навпроти. Вона прийшла по-сусідськи попити чаю та дізнатися хто я така та чим дихаю. В цей час її син та мій гралися в іншій кімнаті. Хлопці одразу потоваришували.
На наступний день нова сусідка попросила придивитися за її малим поки вона збігає на кілька хвилин у магазин. Я погодилася. Мені було не важко, до того ж він все одно грався з моїм. Та її кілька хвилин затягнулися до пізнього вечора. Мій чоловік давно повернувся з роботи, а сусідки все не було. Я постелила її синові на дивані та нагодувала його. Прийшла вона тільки на наступний день. Вибачалася, що так сталося. Її начеб то терміново викликали на роботу. Я удала, що повірила.
Але через кілька днів все повторилося. В принципі я була не проти сидіти з її сином. Він був спокійною дитиною. Але вона хоча б могла попереджати про те, що її довго не буде та залишати для дитини якісь продукти. Мені не шкода його нагодувати, але сам факт того, що вона повинна розуміти такі речі.
А кілька днів тому мене взагалі вразила її наглість. Вона подзвонила у двері й втекла. Коли я відчинила, то на порозі стояв самотній хлопчик. Він сказав, що мама залишила його зі мною. Не могла ж я покинути дитину у під’їзді. Але коли вона повернулася я пояснила їй, що я не безплатний дитячий садочок й наступного разу зателефоную у службу опіки та скажу, що хтось покинув дитину. З того часу вона зі мною не вітається. Ось що значить допомогти один раз. Потім ще й винним залишишся.
