**Щоденник чоловіка**
Усі сусіди знали, що Кирило для них то то кудлата собака, то мнява кішка, то плюгавий баран. Яке йому прізвисько приліпить нині це вже від його провини залежало. Адже масштаб його промаху щоразу інший, отже й лють дружини мала різну силу.
Для мене ж Оксана була: Пташко, Ластівко, Зіронько чи Сонечко. Коли люд чув її вереск, гадали: коли цей баран як слід не дасть Пташці? Але згадавши, що іноді кличуть його й безрогим скотом, робили висновок: ніколи. Кирилко міг удати глухого, мовчки сприймаючи її крики та образи. Отаке спокійне байдуже ставлення до її сказу й викликало в ней потужні тривалими припадами вибухи. Озвіріла кричати, Оксана виходила з хати. Клубок спазмів заволодів її горлом, душив. Лице червоніло плямами, руки тремтіли, голос хрипів. Просилося завити, але сліз не було. А Кирило, підступово, питав втікаючій дружині: “А ти куди, Пташко?”
Перші роки після весілля жили дружно, тихо-мирно. Якби хтось тоді сказав, що мирний побут за кілька літ перетвориться на сутичний та скандальний Оксана віку б не повірила. Бо заміж виходила за коханого, за того, в кого душу вклала, а не за якогось козла. Працював я зварювальником, не пив, не курив, був спокійний, як ведмідь у лігві, усім задоволений. Дружини, чиї чоловіки пиячили або гуляли, його ставили за приклад, тож Оксана пишалася ним. З малечею вирішили не квапитись. Треба ще хату привести до ладу, літню кухню збудувати, автівку купити. Колгосп виділив дім, отож хотілось ній усім його влаштувати високо.
Я ж… млявий, здається, ледачий від природи. Спокійно говорив роботі: “Чекай на мене”. Сміючись: “Справи не розженусь? Панам не стаю. Не бачу сенсу в житті рвати жили. Як нема охоти то й торкатись не варто. Це вже не праця, а самовизиск”. А прагнення бути першим в домашніх справах? Та його ніколи й не було. Оксана кидалася на все і їй усе вдавалось не гірше за мене: вкопає город, пофарбує хату, травоскосом займеться, дрова настубалює для кухні.
Добре хоч, хата зі зручностями колись воду тягали відрами від криниці. Коли вже довести його до роботи? Тож швидше було самій справитись. Якось вночі прокинемось від страшенного гуркоту з боку кухні. Плитка, що я наклав, сповзла горілиць. Оксана вигукнула “безрукий!” та вже наступного дня привела майстра з золотими руками.
Якось вернулась зх роботи не впізнала свій палісадник: усе витоптано сусідською корою, квіти пошматовані, бо я калітку не зачинив. Щодня Оксану дратувала моя спішка далі й безпросвітня байдужість.
Поруч із нашим горіла ніким не потрібна хата. Старики пішли з світу, а згодом і спадкоємці припинили викашувати бур’ян зовсім забула садиба. Та якось під’їхав до неї дорогий джип. То онук діда Гната, Демян, повернувся із сімєю на батьківщину.
Довго працював в Харкові, там і оженився, а ось тепер вернувся додому. Харків був для заробітку, а жити найкраще тут. Почав Демян міняти стару халтуру. Ось тоді він і показав Оксані, що значить ще не випустити роботу з рук. Показав клас як будівельник, зварювальник, електрик, і жінка коло нього не крутилась. Вона тільки тим й займалась господарством та дітьми пильнувала.
Оксана, все те бачачи, стихала
І з кожним днем все менше лаяла мене, а більше тихо щасливим сміхом сповнювала хату, та й я зрозумів: мир у душі дружини варте більше, ніж круті роги сусідського барана, тому найкраща дорога – своїм кроком іти.
