Сьогодні знову подумати прийшлось про Андрія. Усе село знало його як безрукого, як нікчемного роботягу то баранця, то козлика немудрого, то песика пустого. Як його кличуть те залежить од його вини тієї днини. Чим вища провина, тим лютішу назву я і вигадаю. Та й запал мій кожного разу різний буває.
А його я для мене: Зіронько, Лисичко, Сонечко, Ластівко. Сусіди, чуючи мої крики, гадали, коли ж цей баран вдарить щиро Зіроньку? Та тут же згадували, що він і безрогий скотина, й рішили: ніколи. Андрій міг прикинутись німим та глухим, на крики мої й лайку не реагувати. Ця його незворушність, байдужість до вітру мого лютішого та й були причиною довгих припадків моїх. Втомлена кричати й лаяти, я виходила з хати. Ком глухої злости стискав горло та душив. Лице пекло від червоних плям, руки тремтіли, голос шипів. Плакати хотілось, але сліз не було. А він дивився услід і питав тихо: “Ну й куди ж ти, Зіро?”
Перші роки після вісілля ми жили дружно, тихо та мирно. Коли б хтось сказав, що через кілька років цей мир згорнеця у вічні сварки й скандали я б ніколи не повірила. Та ж виходила за кохану людину, за того, кого ніжно любила, а не за козла ніякого! Андрій був зварником, не пив, не курив, був спокійним як ведмідь у берлозі, завжди його все влаштовувало. Дружини п’яниць та гуляк ставили його за приклад, тому я пишалась ним. Дітей вирішили не спішити заводити. Треба баню звести, гараж, машину купити. Колгосп виділив нам хату, і я хотіла облаштувати її якнайкраще.
Андрій був неймовірно повільним, чи, може, лінивим. Робота завжди його чекала, а він сміявся та казав: “Всі справи не переробиш. Треба іноді почекати, може й сама розламається? Нащо поспішати? Думаю, якщо не палає бажання то й братись не варто. Це ж не робота, це самоексплуатація”. А особливого бажання лідером бути у нього й так ніколи не було. Я хутко бралась за справи, і все в мене виходило не гірше Андрія: могла городи копати, будинок фарбувати, траву косить, для бані дрова рубати.
Та не в тягость було. Хата з усіма благами, воду не треба носити з колодязя. Краще й швидше мені було самої справи робити, аніж Андрія розкачати. Одного разу прокинулись ми від страшенного гуркоту в кухні. Плитка, що Андрій колись виклав, зверху вниз зсунулась усюди. Я його безруким назвала й наступного дня покликала майстра з руками золотими.
Іншого вечора я прийшла з роботи й не пізнала свій квітник: весь витоптаний копитами сусідської корови, квіти поламані Андрій калітку не зачинив. З кожним днем усе більше мене дратувала його повільність, лінь та байдужність.
Поруч з нашим домом стояв будинок сирота. Старі люди давно вмерли, а спадкоємці спочатку травили бур’ян іноді, а потім забули про садибу. Одного дня під’їхала до того дому іномарка дорога. Приїхав із родиною оселитись назавжди внук діда Онисія. Володя довго працював у Києві, там й одружився, а тепер повернувся на рідну землю. Київ був для заробітку, а жити найкраще було вдома. Старий будинок Володя перебудовував. Той то й показав мені, що значить роботу з рук не пускати. Він був майстром будівельним, зварником та електриком. Жінка його, Софія, поруч не стояла за домом доглядала та малим сином опікувалась.
Я
Інколи вона проходила крізь свій двір, дивилася на латаний паркан, почувала аромат зварених чоловіком вареників і думала: “Найповільніша річка найвірніше несе до моря, а мій Ваня це моє справжнє море, де кожна хвиля знає моє ім’я”.
Сусіди знали всі таємниці Івана: від безсили до вічного гніву його дружини.
