Я все життя працював двірником. Праця важка, не завжди шанована. Але держава дала мені квартиру, не яку не будь, а трикімнатну. Звичайно це не при нинішніх реаліях. А в той час ми з дружиною були молоді й щасливі.
Ми обоє працювали, щоб наша єдина донька Даринка ні в чому не мала потреби. Хотілося, щоб у неї було все. Донька виросла розумницею, добре навчалася, нам завжди допомагала. Ми й не помітили коли вона виросла, та зібралася заміж.
Майбутній зять також був єдиною дитиною у сім’ї. Він нам сподобався, спокійний інтелігентний. Після весілля постало питання про те де ж будуть проживати молодята. Ми запропонували їм жити разом з нами. Адже квартира велика, місця вистачить, а от свати одразу заявили, що жити з дітьми не будуть. Та Даринка з Максом сказали, що хочуть жити окремо і вже знайшли квартиру в оренду. Ну що ж вони молоді, хочуть свободи, нехай живуть як їм зручно.
Ми звичайно старалися допомагати молодій сім’ї. То продукти свіжі завеземо, у нас є дача, тож овочі свої вирощуємо. Інколи й на комуналку підкидали, я роботи не боюся, тому можу ще трішки заробити. Донька з зятем були вдячні, навіть інколи їздили з нами допомогти з теплицями. Зі сватами ми бачилися не часто, майже не спілкувалися. Даринка говорила, що й до них вони не часто навідуються й до себе не кличуть. А цього року на дні народженні у зятя ми з ними зустрілися. Зав’язалася розмова про дітей і тут сваха видала:
– А ви що, свати, хочете, щоб онуки на орендованій квартирі жили? Правильно роблять що не народжують. От я взагалі дивуюся, як ви можете жити в такій великій квартирі, а про доньку не думати. У вас же є дача, ви на пенсії, то чого ви в пильному місті живете, їдьте на природу. А діти будуть спокійно жити у квартирі.
– Але ж у вас також є квартира, то чому свою не відаєте. – відповіла моя дружина.
– То ми ж не такі старі як ви. – кинула нам сваха.
Того вечора ми добряче посварилися. Дома з дружиною обговорювали ситуацію. Ми вже навіть подумали над тим, щоб розміняти нашу квартиру. Нам би однокімнатної вистачило, а дітям би взяли дві кімнати, навіть доплатили б. Коли поділилися думкою з донькою, вона сказала, що не хоче про таке чути, вона знає, яка праця вкладена в нашу квартиру.
А тоді виявилося, що зять також вважає, що ми маємо віддати їм квартиру. Це нас розізлило, чому ми маємо покинути квартиру, задля якої все життя працювали й переїхати на дачу де немає жодних зручностей. Все одно квартира колись буде доньчина, а поки що господарі тут ми.
