Я виросла в сім’ї вчителів, для моїх батьків було важливо виховати в мені скромність та ввічливість. Та і я виховала свою донечку. Хоча Ліля не одноразово мені говорила, що важко бути вихованою серед сучасного невігластва. Та все ж я знала, що знайдеться людина, що полюбить її саме такою. Як і я колись зустріла свого Михайла. Та хвороба підступна забрала його в мене. Я жила з Лілією сама останні п’ять років. Жили ми скромно, мали свою трикімнатну квартиру, колись моєму батьку держава дала. Я працювала вчителькою гроші не надто великі, але нам вистачає. Ліля коли вже навчалася на останньому курсі також знайшла підробіток. Тож так ми у двох і жили.
А минулого року Ліля познайомила мене зі своїм хлопцем. Роман був хорошим хлопцем, завжди ввічливо спілкувався зі мною. Я раділа за свою доньку. Але доти, поки не познайомилася з його батьками. Перше що впало в очі це їхня манера поведінки, вони поводилися неначе якісь вельможі. Руки майбутньої свахи були всі в перстнях, але ж то не гарно. Розмови в нас були лише про гроші, та про те, скільки вони вклали в майбутнє сина. Було видно, що й Романові не затишно від тих розмов.
Перша зустріч була у ресторані, а на наступну вони мене запросили до себе додому. В них великий, двоповерховий будинок. Та щойно я переступила поріг, зрозуміла, що свати люди не бідні, хоча й смак у них не надто добрий. Все в будинку було пихате, як і самі хазяї. Сваха почала розповідати, за що й скільки вони заплатили. А за столом почала сама насипати мені страви в тарілку й розповідати, що це за делікатес. А ще говорила до моєї доньки, щоб вона звикала, бо тепер постійно таке їстиме.
Ми обговорювали майбутнє весілля. Рома й Ліля говорили, що не хочуть влаштовувати великого банкету, краще ці гроші використати з розумом. Я їх підтримувала. А от свати сказали, що вони не будуть соромитися, вони ж не злидота, щоб не зробити весілля для сина.
– Свахо, якщо у вас не має грошей, то не хвилюйтеся, ми все беремо на себе. – сказав мені тоді майбутній сват.
Не те щоб в мене взагалі не було грошей, але ж і по їхнім міркам я тягатися не зможу. А коли почула в якому ресторані планують то геть захвилювалася. Того ж вечора зателефонувала до своєї подруги, позичила кругленьку суму. Гостей у мене не багато, але ж платити я за них маю сама.
Коли настав день весілля я дуже хвилювалася, адже розуміла, що від сватів можна чекати чого хоч. І я не помилилася, вони все свято припрошували гостей та розповідали, що це їхній вибір ресторану. Що вони подбали, щоб молодятам було не соромно показувати весільні фото. Коли настав час говорити слово настанову від батьків, то першими взялися батьки нареченого.
– Дорогі наші дітки, ми бажаємо вам жити в любові та достатку. Ваше весілля це перший крок у вашу сім’ю, зроблено воно по багатому, щоб ви все життя прожили в розкоші, нам для вас нічого не жаль. А ще ми даруємо вам комплект меблів для спальні. І жити ви можете у нас.
Всі гості аплодували, я ж сиділа тихо. У мене також був свій подарунок, я була впевнена, що не гірший ніж у сватів.
– Ромчику і Лілечко, я вам бажаю прожити життя в коханні. Все буває злети й падіння, а підтримка один від одного дозволить вам все пройти достойно. І ще, не гоже молодій сім’ї жити з батьками, тому я вам даю ключі від вашої квартири. Будьте сильними й незалежними.
– Свахо, а ви?…
– Не хвилюйтеся, у мене є квартира.
Дійсно, у мене є однокімнатна квартира, яку я купувала разом з чоловіком. А я не хочу, щоб моїй дитині щодня нагадували, що вона в приймах.







